«Підрив Каховської ГЕС росіянами — це екологічна катастрофа. Наше місто Берислав — за кілька кілометрів на північ від зруйнованої дамби на правому березі Дніпра. Якщо внизу затопило села, то у нас вода відійшла від берегів, змінюється екосистема…» — зітхає Катерина Шевченко з Херсонщини. Вже майже рік жінка з рідними мешкає на Бережанщині. Пережила окупацію, важко вибиралася через російські блокпости, нині тужить за домом. 11 листопада 2022-го ЗСУ звільнили Берислав, але ворог обстрілює місто, тому повертатися туди небезпечно. А тепер ще й лихо через зруйновану дамбу на водосховищі. Катерина Дмитрівна розповіла про пережите «НОВІЙ…».

Берислав: 260 днів в окупації

— 24 лютого — страшний день. Довкола стріляли, бомбили… Росіяни дуже швидко прийшли з Криму до Берислава через міст біля дамби Каховської ГЕС — через два чи три дні, — згадує Катерина Дмитрівна. — Не було життя… Ми не виходили з будинків, ховалися в підвалах. Коли вперше побачила військові вантажні автомобілі із Z-ками, не могла повірити, що на нас наступають, що будуть нас вбивати. Бериславом ходили російські військові, поселялися в покинуті приватні будинки. Почалося мародерство. Мене окупанти не зачіпали, мабуть, через те, що я вже пенсійного віку. «Пачєму нє здароваєтєсь?» — запитували місцевих, ніби випробовуючи, якою буде наша реакція. Захопили Каховську ГЕС, а тепер — підірвали… Російське військо досі тримає в окупації міста й села на лівому березі Дніпра. Берислав був в окупації 260 днів. Місто досі обстрілюють із літаків, росіяни кидають 500-кілограмові авіабомби. Прилетить один такий КАБ — пів кварталу зруйновано. Наше місто перетворили в руїну… Розбомбили потужний машинобудівний завод, на якому колись працювало майже дві тисячі осіб. Знищили сирзавод, хлібзавод, елеватор, чотири міські школи, медколедж, педколедж, новий корпус лікарні… Нічого живого нема, ніщо не вціліло… Днями авіабомба влучила в житловий будинок. Чоловік вижив, дружину вбило. З міста так і не виїхали мій син і рідний брат із дружиною та онуком. Із 15 тисяч населення залишилося там 2 тисячі осіб. Син живе у моєму приватному будинку. «Ще кілька таких авіабомб і хата впаде», — каже. Стіни тріщать, штукатурка осипається, дах перетворився на решето. Прошу сина виїжджати, але він ніяк не хоче залишати рідне місто, свій дім.

Розбомбили хлібзавод — залишились без хліба

— До липня минулого року я жила у Бериславі в окупації. Не могла зважитись покинути дім, хоча було вже дуже небезпечно, — продовжує розповідь переселенка. — Росіяни сильно бомбили. Ми не виходили з підвалів. Крамниці не працювали, не було змоги купити найнеобхідніше. Хліба не було, бо хлібзавод розбомбили в перші дні. Гуманітарну допомогу не привозили. Ми жили в ізоляції і страху. Добре, що мали запаси продуктів, так і виживали. Потім вимкнули газ, воду, світло. Газу досі нема. Ми старалися не показуватись на очі окупантам, щоб не накликати неприємність. Якби хтось колись сказав, що доведеться таке пережити, не повірила б.
Моя онучка з чоловіком та сином до вторгнення росії жили у Скадовську Херсонської області. Розуміли небезпеку, тому в перші дні виїхали до родичів на Тернопільщину — в село Жовнівку Бережанської громади. Ми спілкувалися по телефону. Онучка щоразу просила мене, свою матір і 13-річну сестричку виїжджати з окупації. Врешті ми прийняли рішення, хоча це було вкрай ризиковано. Шляху на Кривий Ріг вже не було, тож нам довелося переїжджати через Каховську ГЕС на лівий берег Дніпра, а далі — на Запоріжжя. Чотири доби ми стояли в автомобільній черзі. Росіяни не пропускали. В онучки, яка їхала зі мною, проблеми зі здоров’ям. Я пояснювала про це окупантам. Пропустили. Прибули ми в Запоріжжя, а звідти евакуаційним потягом — до Тернополя. Родичі зустріли нас. До осені ми мешкали у Жовнівці, а потім перебралися до Бережан. Віддали онучку до місцевої школи. Ми з донькою і онучкою наймаємо двокімнатну квартиру.

Маємо все, тільки нема… дому

— У Бережанах нас прийняли з відкритим серцем. Тут мальовнича природа, добрі люди: підтримують, пропонують допомогу, — з вдячністю каже Катерина Дмитрівна. — Неабияк огорнув нас турботою БФ «Карітас-Бережани». Запрошують на зустрічі, цікавляться, що нам потрібно. Приїхали ми сюди влітку — в легкому одязі. Думали, що місяць-другий побудемо і повернемося додому. Але прийшла осінь, а далі — зима. Треба було одягнутися, взутися. Небайдужі люди подали нам руку допомоги. Нині вже маємо все необхідне, тільки нема… дому. З ранку до вечора плачу… Хочу в рідний дім! Якби нині закінчилася війна, то ми би вже завтра їхали до Берислава. Який би не був зруйнований — відбудуємо. Там все рідне. «Ще рано повертатися. Твоє серце тут не витримає», — стримує син. «Після закінчення війни мені треба буде їхати в психлікарню — нерви лікувати», — каже братова, яка залишається там. «Пів ночі просиділи у підвалі. Що це за життя?..» — бідкається по телефону брат. Важко там… І нам важко, бо нестерпно болить серце за все. Що росія хоче від України? За що нам таке випробування? Невже росіянам бракує землі? Насправді вони ледачі, а українці — працелюбні. У мене було багато друзів у росії, бо навчалася в міжнародному технікумі. Тепер ми стали ворогами. Вони кричать, що у нас — нацисти. Які нацисти? Це наслідки їхньої брехливої пропаганди. Багато росіян підтримують злочинний режим путіна. В голові не вкладається… Для чого ця війна? Один волонтер буває у Бериславі й знімає невеличкі відео. Дивлюся й ридаю… Все довкола зруйноване. У нас забрали щасливе життя.

Росія вбиває нас, а тепер ще й топить

— Не досить що російська армія вбиває нас, а тепер ще й топить мирне населення, стирає з лиця землі наші міста й села, — зітхає співрозмовниця. — Підірвали дамбу на Каховській ГЕС. У Бериславі вода далеко відійшла від берега, бо місто за п’ять кілометрів вище дамби. Моя хата за два квартали від Дніпра. Днями онук мого брата ходив на берег, то казав, що вода відійшла на 10-12 метрів. Це дуже багато. Біля автостанції в місті є причал, куди припливали кораблі. Нині там порожньо — суша. Коли прорвало дамбу, то вода хлинула вниз по течії на два береги Дніпра. Наслідки страшні: загинуло багато риби, свійських тварин і, на жаль, потопилися люди, які не встигли евакуюватись. Багато трупів плаває… Найгірша ситуація на окупованих територіях, бо ворог не дозволяв рятуватись, обстрілює човни. Знаю із новин, що в Олешках біда від великої води. У Каховці мешкає моя подруга. Я просила її виїжджати, але в неї чоловік хворів. Недавно помер — вдосвіта поховали, щоб ніхто не бачив. Ніде не виходять люди, бо окупанти знущаються, змушують брати російські паспорти. Всі в страху живуть. Подруга напише мені повідомлення і відразу видаляє. Вибратися звідти на даний час нереально, бо довкола — окупанти. Хіба якось проситися і виїжджати через Крим. Як це все пережити? Коли закінчиться цей жах? Невідомо. На Херсонщині — екологічна катастрофа, дефіцит питної води. Добре, що везуть звідусіль бутильовану. Крим залишився без води. А як буде далі? Порозмивало кладовища, плавають труни, скелети… У нас там набагато тепліший клімат. Зійде вода, почне все розкладатися. Велика кількість людей опинилися під загрозою. Це — геноцид українського народу. Росіяни свідомо знищують Україну. Мусимо до кінця протистояти ворогу, щоб жити на своїй землі.