Тетяна Полікровська, керівник ТОБО «Дім Милосердя», депутат Збаразької міської ради. Чоловік пані Тетяни Роман Полікровський — міський голова Збаража. Подружжя виховує п’ятеро дітей.
— У нас четверо школярів: Каріна навчається у 8-ому, Мілана — у 6-ому, Юліана — у 3-ому, Владислав — у 1-ому класі Збаразької ЗОШ №1. Станіславчикові чотири роки. Адаптуватися до чогось нового важко як дітям, так і батькам. Але за два місяці ми вже трохи призвичаїлися до дистанційного навчання. Звісно, краще було б, щоб діти відвідували школу, вчителі належно пояснювали, але в ситуації, що склалася в світі, потрібно жити і вчитися так, як це можливо. До навчання підходимо насамперед із хорошим настроєм. Можливо, педагоги розкритикують мене, але у нашому випадку це працює. Спершу — корисне і цікаве дозвілля, а потім — сідаємо за навчання. Старші дві донечки самостійно виконують завдання. Якщо чогось не розуміють, пояснюю, але кожен урок не контролюю. Діти також дивляться уроки по телебаченню, там цікаво викладають, але доньки кажуть, що більшість тем вони вже вивчали в школі. Молодшим потрібно більше розтлумачити, допомогти виконати письмові завдання. Якщо Владислав вчить математику, то мушу сісти біля нього, а якщо читає чи пише букви, можу паралельно щось робити. Вчителька Юліани практикує онлайн-
уроки через Zoom.
У школі кожен вчитель — профільний, а батькам в умовах дистанційного навчання доводиться згадувати або й наново освоювати всю шкільну програму, щоб пояснити дитині. З цим, мабуть, зіткнулася більшість батьків. Програма молодших класів не важка, але треба мати педагогічні здібності, цікаво пояснити дитині, щоб наступного дня вона знову захотіла вчитися. Чим старші класи, тим складніше пояснити. Буває, що доводиться додатково читати з певної теми в інтернеті. Виконувала донька завдання з геометрії: разом ми вивчали підручник, вникали у задачу, підбирали формулу, теорему. Важко сказати, скільки часу щодня затрачаємо з дітьми на навчання, бо уроки в нашій домашній школі не від дзвінка до дзвінка. Мій першокласник попише трохи — побігає, прочитає — пограється. Навіть у дорослих є такі дні, коли нам не хочеться нічого робити, а діти підліткового віку ще більш вразливі й чутливі. Намагаюсь не нагнітати, щоб усім було комфортно. Якщо не зробили сьогодні — виконають завтра або післязавтра. Але вони розуміють, що відповідальні за своє навчання. Чоловіка стараюся не навантажувати уроками, бо він зайнятий робочими справами, хіба іноді ввечері попрошу трошки позайматися з кимось із дітей.
У нашій домашній «карантинній» школі я — багатопрофільний вчитель, а на перервах — кухарка і прибиральниця (сміється, — авт.). Працюючим батькам, звісно, важко «тягнути» з дітьми школу. Повертаються ввечері втомлені додому, не знають з чого починати: чи з навчання, чи з хатніх справ, які накопичилися за день. Через це виникає нервова напруга, що позначається на дітях. Ще нашій сім’ї легше перебути карантин, оскільки мешкаємо у приватному будинку, маємо власне подвір’я — діти можуть будь-коли вийти, подихати, побігати. Це великий плюс! Через ізоляцію їм бракує живого спілкування з однолітками, тому щоразу запитують, коли нарешті закінчиться карантин.