В обідню пору я прийшла у парк. Сіла на лавку під розкішним кленом, дістала канапку з лікарською ковбасою і почала їсти. Навколо у візочках сопіли немовлята, цвірінькали горобці і падала тінь від паркана у вигляді пентакля.
Навпроти сиділа літня пара. Чоловік у стильній кремовій тенісці і жінка в легкій шифоновій сукні кольору літньої трави. Вони тулилися одне до одного плечима і про щось перемовлялися.
— О! Полюбовнички! І тут щебечуть! Вже однією ногою на тому світі, а все туди ж.
Поруч зі мною важко гепнулася неохайна тітка в гумових капцях. Вона гризла морозиво, відкушуючи тільки зліва. Справа у неї не було зубів.
— А чому ви вирішили, що вони коханці? Навпаки, виглядають, як чоловік і дружина.
Тітка сплюнула і закинула ногу на ногу. Футболка підскочила, і оголилися довгі трикотажні панталони.
— Та я їх знаю все життя. Вона моя сусідка. Її чоловік у лікарні з діабетом і днями йому мають відрізати ногу. А його дружина півроку, як померла. Мучилася бідолашна страшно. Через артрит її викрутило, як спіральну макаронину. А вони все зустрічаються, наче їм по вісімнадцять. Уже тридцять років зустрічаються. Тьху!
Я, намагаючись не привернути до себе уваги, подивилася на пару. Ось він полоскотав її тонкою, як нитка, травичкою. Вона усміхнулася і заправила за вухо волосся. Ось вона поправила його комір. Він зловив її долоню і підніс до губ. Потім дістав цукерку в червоній обгортці і зашелестів фольгою.
— Нє, ну ти подивися. Милуються! Посоромилися б. Раніше курортами роз’їжджали, а тепер привселюдно….
Тітка важко піднялася і дістала з сідниць сукню. Від неї пахло потом і заздрістю. Пошкандибала у двір і кинула повз урни папірець.
Через кілька хвилин літні люди теж почали збиратися і попрямували до зупинки. Порівнявшись зі мною, чоловік обійняв кохану за талію і я почула:
— Ти тільки не здавайся. Пам’ятай, що в тебе є я. Чуєш? У тебе завжди є я.
А потім нахилився і поцілував довгим поцілунком. Як у вісімнадцять років…

Ірина Говоруха