«З війни не повертається ніхто…» — правдиво зауважив якось один із АТОвців. Прикро, коли гинуть наші захисники на полі бою, а ще важче, коли повертаються додому, але не можуть повернутися до життя… Трагедія, що сталася учора, 26 вересня, близько 13-ої години у селищі Велика Березовиця, що неподалік Тернополя, приголомшила багатьох. Від вибуху міни РГД-5 на власному подвір’ї загинув учасник АТО 30-річний Ростислав Кулик… Наразі невідомо, за яких обставин сталося непоправне і звідки вибухівка була. Та відомо одне — не стало Героя… Тієї страшної миті здригнулася уся Березовиця… З’їхалися десятки правоохоронців, стривожені односельчани заглядали на обійстя. Кажуть, останки Ростислава годі було зібрати… Війна забрала його далеко від фронту — вдома…

— Не знаємо, чому сталася трагедія… Для нас це велика втрата.., — зітхає один із товаришів загиблого. — Ростик був світлою, доброю людиною, надійним другом і мужнім воїном. До Майдану служив у «Беркуті», а після реформування перейшов до групи спеціального реагування, мав звання старшого сержанта. З 2014-го воював у гарячих точках на Донбасі, отримав контузію в Попасній. Поранення було серйозне, в нього потріскали барабанні перетинки, тому довго лікувався, а останнім часом оформляв документи щодо комісування за станом здоров’я. Після поранення пішов із правоохоронних органів, оформляв пенсію, поволі відходив від війни. За участь в АТО отримав нагороду від президента. Вдома взявся за ремонт помешкання, наскільки відомо, навіть того дня у нього були майстри…

Ростислав — родом із Чорткова, у Велику Березовицю прийшов у зяті. Його дружина Надія теж правоохоронець, працює дільничним у Тернополі. У подружжя є 9-місячна донечка Жасмин, на яку вони так довго чекали. У родині є ще один правоохоронець — дядько дружини загиблого Володимир Мачуга свого часу обіймав керівні посади у правоохоронних органах нашої області, нині працює у Києві.

— Сумуємо усім селищем… Загинув Герой України. Мудрий, виважений, сильний. На Спаса я бачила Ростика біля церкви. Тримав на руках свою крихітку, радів. «Це твоя донечка така гарна?!» — запитала я його. «Моя найрідніша!» — відповів, — згадує колишня голова Великоберезовицької селищної ради Марія Калинка. —  Пригадую, як він перший раз повернувся зі Сходу, розповідав про пережите… «Чому ворог зазіхає на нашу землю? Чому мають гинути люди?..» — запитував. Я казала йому, що добре, що АТОвці-правоохоронці знають закони, вміють стріляти, а ось чимало добровольців ніколи не тримали у руках зброї. З нашого селища на початках було 19 вояків, на даний момент вже, мабуть, з півсотні. Не забути, як у полон під Амвросіївкою потрапив один наш односельчанин, як ледве вижив у Донецькому аеропорту інший, як ще один просив молитися за нього, а як виживе, то зателефонує… Бувало, я навіть їхнім рідним не казала про те, що вони зізнавалися, лише просила нашого священика молитися за них. Волонтери допомагали і допомагають їм — харчами, одягом. Завжди навідувалися волонтери й до Ростика. «Ти захищаєш нас, свою дружину, рідних!» — підтримувала я Ростислава. Я не бачила, щоб він коли-небудь був пригнічений, хоча, мабуть, у серці переживав різне, бо непросто пройти пекло війни, але він вірив у перемогу. У Березовиці долучався до громадської роботи, якось разом із чоловіками облаштовував автобусну зупинку. Ми говоримо про війну, дивимось новини, а ті, хто був в АТО, пережили її кожною клітинкою, кожним порухом серця. А це непросто… Колись по сусідству зі мною жив дідусь, учасник Другої світової війни, я, бувало, просила його розповісти про пережите. «Навіщо воно тобі?! — казав. Так і нинішні Герої — свою війну забирають з собою.