Архіви не горять. Щойно лідерка «Батьківщини» вкотре заговорила про необхідність членства в НАТО, як у соціальних мережах відшукали десятилітньої давнини статтю в авторитетному тижневику «Дзеркало тижня». В ній розповідається, як тодішня прем’єр-міністр вставляла палиці в колеса тодішньому президентові, який щиро прагнув отримати План дій щодо членства в НАТО. Тоді Юлія Володимирівна хіхікала з Путіним, виношувала ідею широкої коаліції з Януковичем і загравала з проросійськими виборцями, щоб заручитися їхньою підтримкою на президентських виборах. «Ширки» не сталося, вибори вона програла, а країна залишилася беззахисною сам на сам з агресивною Росією.

Якщо наша країна і мала якісь шанси отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року, то після візиту Юлії Тимошенко до Брюсселя вони розтанули остаточно…
Укотре вибір шляху розвитку країни та реалізація одного з її стратегічних завдань виявилися заручниками досягнення цілей особистих, а кон’юнктурне рішення однієї людини одним махом перекреслило результати багатомісячної роботи десятків людей.
І в цьому сенсі роль Юлії Тимошенко в історії розвитку відносин України з НАТО мало чим відрізняється від ролі Віктора Януковича, який відвідав штаб-квартиру альянсу восени 2006 р. і зірвав отримання Україною ПДЧ на саміті в Ризі. Правда, Віктор Федорович був послідовним у своїх діях і жодних листів на ім’я натовського генсека разом із президентом і спікером не підписував…
Юлія Володимирівна свій підпис під відомим «листом трьох» поставила і, судячи з усього, вирішила, що на цьому її зобов’язання, зафіксовані в коаліційній угоді щодо натовського питання, закінчуються. Попри цілком чіткі директиви глави держави, видані прем’єру напередодні візиту до Брюсселя, зустрічі з генсеком НАТО і членами Північноатлантичної ради в її офіційній програмі не значилися. Замість Тимошенко відвідати штаб-квартиру альянсу збирався віце-прем’єр із питань євроінтеграції Григорій Немиря. І, попри отримані вранці у вівторок запевнення Г.Немирі, що Тимошенко все-таки проведе «протокольну зустріч» із генсеком НАТО, ввечері журналісти, які вже сиділи в літаку в очікуванні прем’єра, все ще гадали: чи не вистрибнула Юлія Володимирівна дорогою з машини, щоб не опинитися в штаб-квартирі НАТО, або чи не залишилася вона чекати на Немирю в авто, поки той замість неї зустрінеться зі Схеффером і послами країн — членів альянсу.
Для таких підозр було досить підстав: упродовж усього візиту і сама Юлія Володимирівна, і члени її команди всіляко уникали запитань з приводу зустрічей у НАТО і, тим більше, щодо ПДЧ. Спроба ж Григорія Немирі пояснити відсутність від початку в програмі прем’єра пункту про відвідини штаб-квартири альянсу труднощами узгодження графіків єврокомісарів, натовського генсека і надзвичайною насиченістю програми візиту не могла задовольнити навіть тих, хто не надто обізнаний у дипломатичних тонкощах.
Отже, річ аж ніяк не у графіках, а в позиції Тимошенко щодо натовського питання. Тимошенко, напевно, могла б переконати навіть деяких перших осіб держав, які скептично ставляться до українських євроатлантичних амбіцій. Могла б, але не хоче.
Озвучувані нею на всіх брюссельських зустрічах і прес-конференціях аргументи є такими: натовське питання надто болюче для нашої країни, воно спричиняє великі внутріполітичні ускладнення та розколює українське суспільство. Тому «поглиблення відносин із НАТО має проходити не революційним, а еволюційним шляхом — крок за кроком». І на нинішньому етапі Україні потрібна публічна багатостороння дискусія щодо участі країни в колективних системах безпеки, а також широка інформаційна кампанія щодо НАТО.
Однак при цьому Юлія Володимирівна жодного разу не висловила своєї особистої думки ні з приводу НАТО, ні з приводу того, чи повинна Україна прагнути стати його членом. Навіть у Європарламенті, демонстративно намагаючись відповідати на всі запитання євродепутатів, які приймали її більш ніж прихильно, ЮВТ проігнорувала запитання представника Болгарії, котрий наївно поцікавився, чи може Тимошенко в ході цієї «публічної багатосторонньої дискусії», яку вона описує, особисто звернутися до українського народу і пояснити, що вступ до НАТО — у його, народу, інтересах.
Але ми й самі знаємо відповідь: не може. Тому що це не в її, Тимошенко, інтересах. У Брюсселі, відкидаючи можливість для України приєднатися до ПДЧ в Бухаресті, вона йшла своїм «еволюційним шляхом — крок за кроком». Один крок — у бік Москви, куди їй доведеться їхати через три тижні й на два фронти вести боротьбу за зміну схеми газопоставок. Другий — у бік Партії регіонів, підтримка якої їй, не виключено, дуже скоро буде потрібна в боротьбі з президентом. Третій — на електоральний Схід, чиї симпатії їй як повітря потрібні для реалізації головної мети…
Президент Ющенко тепер щосили намагається виправити ситуацію, зокрема й із допомогою глави Білого дому, який скоро піде зі своєї посади. Та хоч би скільки він повторював хороші фрази про те, що «Україна послідовно йде до досягнення своєї стратегічної мети — повної інтеграції в НАТО», у міжнародного співтовариства є всі підстави сумніватися в цій «послідовності». Український політикум, як і раніше, демонструє повне нерозуміння того, чим є альянс і, головне, що може дати Україні членство в ньому. Яку інформаційну роботу з населенням може проводити влада, яка сама не знає, навіщо їй НАТО? Хто і з ким дискутуватиме — Тимошенко з Богословською й Вітренко?

«Дзеркало тижня», 1 лютого 2008 року