У попередніх трьох випусках «НОВА Тернопільська газета» надрукувала дуже актуальну статтю відомого українського історика і телеведучого Олександра Зінченка про сучасні польсько-українські взаємини «Найкращий час для примирення минув. Що далі?» З цього приводу я так само вирішив поділитися своїми думками.

У незалежній Україні звикли сприймати Польщу як країну, яка найбільше підтримує демократичні процеси в нашій державі, є нашим «адвокатом» у Європі, тобто виконує роль протилежну Росії. Проте існують речі, які об’єднують і Москву, і Варшаву — це пост-імперський синдром, що виявляється передусім у несприйнятті права України на своїх героїв, свою історію, навіть на частину своєї території.

Був час, коли здавалось, що історичні розбіжності між поляками і українцями в минулому безповоротно. До процесу порозуміння доклалися Польська католицька церква і Українська греко-католицька. Світлої пам’яті Папа Римський Іван Павло ІІ
звертався з посланнями до народів України і Польщі, зокрема, з нагоди 60-их роковин трагічних подій на Волині. Він підкреслював, що нове тисячоліття висуває вимоги, щоб українці й поляки «не залишалися в’язнями сумних спогадів свого минулого, проте, переосмислюючи з новим духом минулі події, подивилися одне на одного поглядом єднання, обіцяючи будувати краще майбутнє для всіх…», а також «відкриваючись для братерських відносин, освячених Христовою любов’ю.»

Доклалися до нормалізації українсько-польських відносин і державні діячі. 18 травня 1992 року у Варшаві було підписано угоду про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Вершиною осмислення уроків історії стала спільна заява президентів Україні і Польщі «До порозуміння і єднання», підписана у Києві 1 травня 1997 року, яка закінчується словами: «На порозі ХХІ століття пам’ятаймо про минуле, але дбаймо про майбутнє».

У нашій історії було багато складних трагічних сторінок. Процитуємо слова відомого польського політика, одного з керівників «Солідарності», нині уже покійного Яцека Куроня: «Ми можемо увесь рік заповнити річницями — польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-их років тощо. Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває понад 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривди та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров… Однак майже 600 років саме ми — поляки — були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми колонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли у Польщі і в Україні майже аналогічно сформувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливлювали Україні здобуття самостійності, натомість українці ніколи нам такої кривди не вчиняли». Так писав уродженець Львова Яцек Куронь у 2003 році. В його словах — уся історична суть.

Однак останнім часом у Польщі розгортається масштабна антиукраїнська, а особливо «антибандерівська», кампанія. Там постійно нагнітають істерію, що в Україні Бандеру сприймають як героя, і обов’язково нагадують, що УПА — це терористична організація, яка винищувала поляків на Волині. Це пов’язано з багатолітньою пропагандою, яка насаджувалася в часи комуністичного режиму, а тепер постійно підноситься як жупел страху польськими ультраправими політиками. Проблема загалом полягає у тому, що в Польщі маємо справу з регресом, якщо йдеться про погляд на історію та історичне минуле. В історичних оцінках стало більше конфронтацій: спостерігається менше об’єктивних досліджень, зате більше популізму, коли навіть не згадують про жертви українців і цілий спектр подій, які спричинили ескалацію конфлікту на Волині. Мусується думка, що причина конфліктів — український націоналізм як такий.

Спочатку цю тему підтримували маргінальні польські політики і видання. Тепер активізувалася діяльність так званих «кресов’яків» («східні креси» — назва територій, які до 1939 року належали Польщі в Західній Україні). Їхню діяльність підтримують насамперед Селянська партія і партія «Право і справедливість» (ПіС). У геополітичному плані деякі польські політики розуміють, наскільки важливим партнером для Польщі є Україна. Але це розуміння закінчується на проблемах історії. Така ситуація співзвучна з російською позицією, адже російська демократія також закінчується, коли виникає лише згадка про Україну.

Ми повинні пам’ятати, що в Польщі є ті, хто працює на російські інтереси, — кремлівські агенти. Мандати колишнього КДБ, зашиті в підкладки їхніх піджаків, змушують працювати на Москву. Набагато більше таких політиків у владних структурах нашої держави. Погіршенню польсько-українських відносин сприяє російська п’ята колона в Україні. Варто нагадати, що в липні 2013 року, перед голосуванням у Польському сеймі резолюції, в якій «волинську трагедію» названо «етнічною чисткою з елементами геноциду», 148 депутатів Верховної Ради України від ПР і КПУ надіслали листа до спікера сейму з проханням визнати «Волинську трагедію» геноцидом, здійсненим українцями проти поляків. Як кажуть, без коментарів…

Нині у Польщі погані стосунки не тільки з Україною, а й з іншими сусідами, зокрема, з Литвою. Польща вимагає від Німеччини реституції за Другу світову війну. А чому тоді, за прикладом Польщі, Чехія не може виставити претензії полякам за окупацію в 1938 році району Тешин?

Польський і український народи приречені жити по-добросусідськи. Одностороння ревізія подій періоду Другої світової війни не має жодної перспективи. Наше майбутнє — у спільній інтеграції в цивілізований світ. Тим більше перед такою загрозою, як агресивна мілітаристська політика Кремля. Нагадаю слова уже покійного польського політичного і культурного діяча Єжи Гедройца: «Для добра Польщі раз і назавжди треба змиритися з думкою: Вільнюс є литовським, а Львів — українським містом… Без незалежної України не буде незалежної Польщі».

Павло Сливка, історик, голова Тернопільського обласного відділення
Всеукраїнського об’єднання ветеранів