«Куди їдете?» — запитують прикордонники поляка Войцеха Банковського. «У файне місто Тернопіль!» — відповідає. «Для чого?» — «На роботу». «Усі — сюди, а ти — туди?» — дивуються. «Мене Україна запросила!» — каже з гордістю. 55-річний Войцех Банковський із Познані працює головним технологом зі свинарства в компанії «Агропродсервіс» на Тернопільщині. У нашій області в нього вже не тільки робота, а й сім’я та дім! В інтерв’ю «НОВІЙ…» поляк розповів, як йому живеться в Україні.

— Войцеху, скільки років ви в Україні?

— Вже виганяти треба (сміється, — авт.)…

— Навіщо виганяти, якщо ви навіть вивчили українську мову?!

— Ще не настільки добре знаю, як би хотів. Кажуть, що українська мова схожа на польську, але освоїти її не так легко. Мені складно ще й через те, що спершу вивчив російську мову, бо жив у Росії. Плутаю слова — виходить горох із капустою. У Польщі колись в школах вивчали російську мову, але моє покоління зі спротивом сприймало цей предмет. Поляки недолюблюють росіян. З українцями кращі стосунки. Дивує, що українець на мітингу обгорнутий синьо-жовтим і бандерівським прапорами, а в навушниках — російські пісні. Як себе так не поважати?! Україна жила би краще, якби усвідомила, що вона немоскальська.

— Ви стаєте патріотом України…

— Моєму серцю ближчий слов’янський народ України, ніж Росія. Я три роки працював у Башкирії, там інша культура. Хоча мене ні в Україні, ні в Росії не ображали, бо я — відкритий, неконфліктний. Люди в світі рівні, але політики налаштовують їх одні проти інших. У Росії я спостерігав три медійні війни. У 2008-ому розгорілася війна з Грузією, на першій сторінці «Комсомольської правди» виливали бруд про Саакашвілі, зомбували росіян. Коли Україна закрила газову трубу, почалася чергова інформаційна атака. Коли ж відкрили трубу, по телебаченню защебетали про «братьев-украинцев». Потім Путін посварився з Лукашенком — знову подавали під проросійським «соусом».

— А як оцінюєте українсько-польські відносини?

— Під час Революції Гідності та з початком війни на Донбасі наші народи зблизилися, у костелах в Польщі молилися за загиблих українців, поляки стали амбасадорами України в Європі. Українці потрібні полякам, поляки — українцям. За рік українські заробітчани перераховують з-за кордону понад 12 млрд. доларів, тим часом транш МВФ для України — 2 млрд. доларів.

— У Польщі нині близько двох мільйонів українців…

— Кількість заробітчан залежить від стану економіки в Україні. Прикро, що люди не можуть знайти оплачуваної роботи вдома. Що заважає Україні бути успішною? Не знаю багатшої за ресурсами країни. Золото, нафта, кварц, навіть банани вирощують на Херсонщині. У деяких країнах камінь на камені, а люди живуть заможно. Україна може бути успішною! Польща теж була в комуністичному ярмі, але швидше вийшла з нього, там не грабували країну.

— Розкажіть про свою родину в Польщі.

— Мій дідусь до Другої світової війни мав невеликий м’ясокомбінат. Прийшли німці, забрали, але залишили його управляючим. Коли ж до влади добралися польські комуністи, все відібрали. «Ти тут ніхто! Можеш хіба що кишки свиням чистити», — заявили. Дід не залишився там, бо мав шестеро дітей, треба було годувати. Знайшов роботу в Познані, щодня їздив ровером 20 кілометрів. Бабуся торгувала в крамниці. Моя мама — одна із шести їхніх дітей. Нині їй 77 років. Коли впав комунізм, мама перша в місті отримала дозвіл на підприємництво! У неї в генах було працювати на себе. Мій батько був генеральним директором кількох аграрних господарств біля Познані. Нині він уже покійний. Батько був для мене авторитетом, змалку привчав до праці. Брав мене з собою на господарство, давав найгіршу роботу. «Чому не пошкодуєш сина?» — дивувалася мама. «Він має амбіції, хоче керувати, бути успішним, тому повинен знати ціну праці», — пояснював. Навчив мене поважати людей, тож для мене не має значення, чи це генеральний директор, чи прибиральниця. Так, іноді можу трохи насварити працівника через халтуру, але ніколи не зневажаю.

— Чому ви пішли працювати в тваринницьку галузь?

— Тваринництву я присвятив 30 років! Досі вчуся, бо все змінюється. Якщо ще десять років тому свиноматка давала десять поросят, то нині — 18. Після школи я навчався в технікумі на зоотехніка. До університету не вступив, бо завалив російську мову (усміхається, — авт.). Мав іти до армії, але була можливість замість служби п’ять років працювати у сільському господарстві. Вибрав друге. Мене призначили заступником керівника одного із господарств, яке було в підпорядкуванні мого батька. Директор того господарства переніс інфаркт, тому довелося замінити його. «Бери в свої руки!» — сказав мені батько. 125 працівників, 3 тисячі гектарів землі, тисяча биків на фермі. Мені тоді було 22 роки. Це колосальний досвід! Старався не підвести батька. Швидко подорослішав, не ходив з друзями на дискотеки. Після важкої праці готував собі вдома вечерю, бо жив окремо від батьків. З першої зарплати купив каструлі, тарілки, виделки.

— Любите готувати?

— Кулінарія — моє хобі! Знаю понад тисячу став. В дитинстві до ночі сидів під ковдрою і читав з ліхтариком книги з рецептами, щоб батьки не бачили. Поміж працею в тваринництві я мав ресторан у Польщі, готував там. Мої друзі просили навчити їхніх дружин куховарити. Якось прийшли на гостину і я вирішив відкрити свій секрет приготування. Всі притихли! «Є спеція, яку треба додавати до кожної страви, — серце кухаря!» — виголосив я. І це правда! Якщо людина виконує свою роботу з радістю, то їй все вдається.

— Як ви потрапили в Україну?

— У Польщі я реалізовував проєкти з відгодівлі биків, свиней. Прагнув оптимізувати працю на господарствах. Якщо в радянські часи 80 % роботи люди виконували руками і 20 % — головою, то я спробував змінити ці відсотки. Маю три нагороди міністра сільського господарства Польщі. Працював у комплексі з репродукції свиней. Уся інформація про дослідження там була конфіденційною. Якось ми привезли із Британії кнура, що вартував 50 тисяч доларів. «Друже, у тебе все добре?» — запитували у нього по кілька разів на день (сміється, — авт.). Це була велика відповідальність. Згодом я переймав досвід у Нідерландах, в Данії. Якось мене запросили у міністерство сільського господарства до Варшави. «Ми зібрали про вас інформацію, хочемо, щоб ви запроваджували інновації у країнах Східної Європи», — запропонував міністр. Для мене це був шок. Це була програма співпраці з Євросоюзом. Не знав, чи погоджуватись, запитав поради в батька. «Якщо не погодишся, то підведеш нашу країну», — сказав тато. Поїхав у Латвію, потім — у Росію, де запустив три свинокомплекси. А згодом знайомі запропонували переїхати в Україну. «Є успішний аграрій на Тернопільщині, у нього енергія до роботи кипить!» — так представили мені Івана Чайківського. Вирішив спробувати. Вилітав з Башкирії у шапці з песця, там було мінус 20 градусів, прилетів до Львова — плюс 15. Росіяни казали, щоб я не говорив в Україні російською, бо бандерівці заріжуть. Я спершу мовчав (усміхається, — авт.), але мене тут прийняли щиро! Зустрівся з Іваном Чайківським, оглянув його господарство. «У вас три тисячі свиноматок, можемо збільшити до дев’яти», — сказав я. Планував працювати тут рік, а залишився на десять. Мав контракт у Казахстані, але… «Нікуди ти не поїдеш!» — Іван вмовив мене залишитися. «Хочу, щоб у нас розвивалося сільське господарство, давай разом будувати Україну», — запропонував. Це був початок 2012-го — успішний для країни час. Ми купили кілька комплексів, заробітна плата спеціалістів складала близько тисячі доларів. Я бачив світло в кінці тунелю, а потім усе змінилося через війну, занепад економіки. Але ці труднощі можна подолати, якщо разом дбати про країну.

— Які ваші обов’язки в «Агропродсервісі»?

— Я — головний технолог, займаюся розвитком свинарства. Колись у школі вчителі лякали учнів, що якщо не будуть вчитися, то крутитимуть свиням хвости (усміхається, — авт.), але нині змінюються підходи до праці. Умови для свиней на приватних господарствах часто кращі, ніж у деяких лікарнях. Це повага як до людей, так і до тварин. В «Агропродсервісі» маємо 110 тисяч свиней. Розуміємо з колегами, що наш успіх — це рівень життя наших сімей. Якщо будемо вкладати в працю душу, будемо успішні. Ніхто не прийшов працювати на власника, а тільки на себе. Іван Чайківський припав мені до душі, бо він — патріот своєї землі. До речі, мені багато хто каже, що я більший патріот України, ніж деякі українці. Насправді я — патріот успішної України. Водночас Польща для мене завжди була, є і буде батьківщиною.

— Ваша сім’я теж в Україні?

— Хто починає працювати за кордоном, то вже не має сім’ї. Про це свідчать долі українських заробітчан. Я 15 років по світах. Зараз у мене друга дружина — тернополянка Сніжана. Разом ми вісім років, любимо одне одного. У Польщі мене завжди чекають мама, 17-річна донька, родина моєї сестри. Сніжана колись працювала у Польщі, знає польську мову. У її бабусі — польське коріння. На жаль, старенької вже нема. Коли я приїжджав до неї на Теребовлянщину, їй тоді було 93 роки, ми разом колядували по-польськи.

— Якою мовою спілкуєтесь з дружиною вдома?

— Здебільшого я розмовляю по-польськи, а дружина — по-українськи. З перших днів в Україні я старався вчити мову. Якось поїхав в Одесу, купував щось у крамниці і подякував українською. «Пожалуйста», — відповіла продавчиня. Мене це обурило: я — іноземець — стараюся говорити по-українськи, а місцеві — ні. З дружиною завжди знаходимо порозуміння. У сім’ї має бути компроміс. Я люблю деруни з цукром, а Сніжана — солені. Смажимо нейтральні, ставимо на стіл, і кожне заправляє своїм. Дружина готує, я їй допомагаю. «Пошкрябай моркву», — просить. У вільний час я тішу її стравами. Від гармонії у родинах залежить розвиток країни. Ціную глибокі слова Любомира Гузара про моральність. Успіх країни починається з під’їзду, ліфта, з тротуару… Нині маємо з дружиною власний будинок, а раніше жили на найманій квартирі. Якось у під’їзді згоріла лампочка, мешканці ходили навпомацки. Я купив лампу і замінив. «Поляк не хотів вибити собі зуби», — жартували сусіди. Надзвичайно важливо не бути байдужими, робити все так, як для себе — з любов’ю.