Уляна Галич народилася 16.09.1985 р. в с. Біла Чортківського району Тернопільської області. Живе і працює в Тернополі. Автор поезії і прози. У 2008 р. закінчила Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка. Здобула ступінь магістра історії. У 2014 р. закінчила аспірантуру за спеціальністю “Історія України”. Завершує підготовку кандидатської дисертації. Твори публікувалися в літературній періодиці, альманасі “Нова проза”, журналах “Золота пектораль”, “УФО” (“Український фантастичний оглядач”), “Дніпро”, антології фантастичних оповідань “Мантикора”. Лауреат ІІ премії літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” у номінації – “Проза” (2011). У 2012 р. вийшла друком збірка оповідань “Кроки за спиною”. Лауреат ІІ премії конкурсу урбаністичної поезії “УрбаПерехрестя” (2013). Учасник Всеукраїнського з’їзду творчої молоді (2013). З 2014 р. – член Національної спілки письменників України. У 2015 р. вийшла друком поетична збірка “Посмішка анаконди”.

Про тернопільську поетесу Уляну Галич особисто я дізналася… випадково  гортаючи стрічку Фейсбуку.  Її збірочки не купиш у жодній тернопільській  книгарні, того, як вона читає свої вірші, не почуєш на жодному з багатьох тернопільських літературних фестивалів… Не те, що їй цього не хотілося б, просто… “Першопочатково поезія – це текст для дуже внутрішнього вжитку – для людини в собі, котра хоче щось сказати і не може зробити це інакше, — каже моя співрозмовниця. — Але найчесніша відповідь на запитання, чому я пишу — це мій спосіб взаємодії зі світом. Прошита базова опція — як, наприклад, їсти і пити…”

Вона не схожа на солідну письменницю з тих, які “вчать життю” — радше нагадує дівчинку з сусіднього під’їзду.  Доки не помічаєш очі – ніби мальовані з давніх ікон…

Я не знаю, як їй вдається ТАК брати за живе, обходячись при цьому без пафосу. Так витончено руйнувати силаботоніку, так глибоко відчувати чужий біль і чужу долю… Я навіть що написати про неї, чесно кажучи, теж не знаю – так багато справжньої ЇЇ уже є в її віршах…

Її поезія – як вона сама. Жива і жвава, прозора і глибока, тремка й пульсуюча, зворушливо-беззахисна, відверта — до оголених нервів, до мурашок по шкірі… Це вірші, які читаєш животом, а не головою, це музика, що почавшись одного разу,  ніколи не закінчується, це лірика, яку якщо не ми, то наші нащадки визнають шедевром…

«Я — пізня дитина літератури»

— Уляно, ти на тернопільському поетичному небосхилі — нове ім’я…  Маємо уже цілі покоління і двохтисячників, і навіть двітисячідесятників. Ти ж…

— Я узагалі, мабуть, випадаю з цієї хронології. Це все-таки дуже умовний поділ. Якщо чесно, й досі не можу звикнути до означення себе як поета чи письменника. Вони якось так тихо і мирно співмешкають у мені, що я, трапляється, взагалі забуваю про їхню присутність. (Сміється, — авт.) Не можу сказати, що вечорами я сиджу і думаю: “Я письменниця і це так соціально важливо”. Я так не роблю.

Щодо моїх власних передумов писання, то ними, мабуть, стали книжки, які оточували мене з раннього дитинства. І сильний творчий ген, присутній у нашій родині. Правда, проявлявся він у різних поколіннях по-різному, а в мене – вигулькнув ось у можливості писати. Щоправда, усвідомила я це не одразу.

Але, перефразовуючи відомий вислів, те, що ти не цікавишся літературою, не означає, що вона не цікавиться тобою. Так сталося і зі мною. Є таке рівною мірою біологічне і соціокультурне поняття – “пізні діти”. Так от, я — пізня дитина літератури. Проте від того, можливо, ще більш спрагла праці й творчого пошуку. На сьогодні письменництво – це те, що заповнює пустоти всередині моєї особистості, або, навпаки, дає можливість виявити нові ресурси і певні глибини. Це те, що оприсутнює мене в мені.

А ще — це спосіб комунікувати зі світом, коли йдеться, наприклад, про миттєву публікацію в соціальних мережах. Внутрішня потреба, коли ти щось пишеш дуже конкретній людині. Точніше, не так для неї, як із думкою про неї. І доки тобі є що їй сказати, доти ти будеш цим займатися, будеш писати.

«Віртуальний роман із перемінною взаємністю»

— Ліна Костенко казала, що вірші пишуть її, Забужко — що її вірші знають більше за неї, Андрухович — що вірші важливіше проживати, ніж записувати… Ну, і як тут не згадати ще Стусове: “Якби було жити краще, я б віршів не писав, а робив би коло землі…” Яке означення власних стосунків із поезією дала б ти?

— Мої стосунки з поезією – це віртуальний роман із перемінною взаємністю. Вони починалися в мережі, на шпальтах різних літературних сайтів, а сьогодні перемістились здебільшого у соціальні мережі.  У площині, так би мовити, невіртуальній, наразі я себе як поет не реалізовую… Втім, не виключено, що врешті-решт ці взаємини вийдуть із мережевої площини і втіляться у щось більш реальне. Однак про це ще трохи зарано говорити.

— Писати — це все, що ти вмієш? Цим можна заробляти чи це залишається на рівні вільного часу?

— Так чи інакше, я людина гуманітарного способу мислення, і все, що я роблю, пов’язане з текстом – художнім, науковим, комерційним. Жити з письменництва можна, але я думаю, що письменників у нас значно більше, ніж тих, хто може дозволити собі з цього жити. Заробляти літературою на життя можуть лише окремі, винятково успішні автори. Для всіх інших писання – це коштовна і, можливо, навіть шкідлива, звичка, яку потрібно якось оплачувати. Проте кайф, котрий вона приносить, виправдовує усі жертви.

— Сильно. Жорстко. Правдиво. Боляче: це все про твій вірш “Моя країна”. Такі тексти дорого коштують і багато крові в автора відбирають…

— О-о-х, а ще більше крові відбирають різні коментарі до цих текстів… (Сміється, — авт.)

— От власне… Згадати хоча б, яку бучу здійняли в інтернеті адепти рифм “калина”, “єдина” і “солов’їна” до слова “Україна” довкола “Моєї країни”…

— Було, писали всяке різне, ні згадувати, ні цитувати не хочеться…  Критикували. Заперечували. Проводили цікаві літературознавчі паралелі. А ще писали вдумливі й розлогі відгуки, додавалися десятками у друзі, дякували у приват. Це я не до того, щоб поплакатись  чи похвалитись: просто зненацька мені відкрилось, що Слово і справді має особливу, мало з чим порівнювану, силу і міць. Тобто, я завжди це знала, але тепер отримала прямий доказ. І саме за це я вдячна кожному, хто поширив чи прокоментував “Мою країну”. Бо це — небайдужість. Бо це — свідчення того, що суспільство живе і розвивається. Бо це — надія.

— Про твій вірш “Балада про чоловіка”, присвячений Тарасу Шевченку, казали — і небезпідставно — що він вартий багатьох монографій. Як на мене, це те, що можна і треба було б вивчати в школі, говорячи про життя і творчість “незабронзовілого” Кобзаря. Чи готова ти — якби так сталося — до появи своєї поезії у хрестоматіях?

— Ну, це чисто гіпотетичне припущення… Не впевнена, чи я вже “доросла” до того рівня, щоб мене вивчали діти, але якщо колись це станеться, то я не буду проти…  Діти повинні читати ту поезію, яка їх змусить шукати, аналізувати, думати… До слова, саме цей, “Шевченковий” вірш написався дуже цікаво. Я насправді страшенно не люблю таких пафосних речей, коли поезії чи, Боже борони, цілі збірники видаються до певної дати. Ну це ж нещиро… Написання вірша – майже цілком інтуїтивна справа. Так у мене і сталося. 9 березня вранці повернулася з батьківського села, що на Гусятинщині, до Тернополя і вирішила пройтися від автовокзалу парком на роботу. І  допоки йшла, мені проговорився цей вірш. Причому мусила вдягти на вухо телефонну гарнітуру, аби перехожі не лякалися, що сама з собою балакаю… (Сміється, — авт.) Один мій друг, також поет, потім сказав: “Це тебе ноосфера вибрала і так тобі надиктувала”…  Хоча поезія — природне дитя мови, її можна писати поза будь-якими умовами,  виношувати в умі. Я, наприклад, часто пишу в ритмі власної ходи, і тільки тоді, коли вірш закінчено, подумки наговорено (тому їх всі пам’ятаю) готовим записую, ніби відрізаю від себе.

«Типовий інтроверт з часткою соціопатії»

— Як на тебе як на людину творчу впливає твоє оточення? З кого складається   референтне коло?

— Моє повсякденне соціальне оточення  дуже мало дотичне до творчого процесу, котрий відбувається в мене всередині. Натомість, воно дає мені певні корисні досвіди, можливість спостерігати й аналізувати, вибудовувати якусь власну систему координат. Щодо референтного кола – воно невелике і витворила його для мене значною мірою соціальна мережа. Проте це абсолютно невипадкові люди, з якими мене пов’язує щось значно міцніше за повсякденність. Причому це можуть бути особи, з котрими я зустрічаюся доволі часто в реальному житті – або такі, з якими я ніколи не бачилась. Усе це не має значення, коли ти розумієш, що саме ця людина – стовідсотково твоя. За таких людей я тримаюсь щосили, хоча, підозрюю, їм часто буває дуже непросто зі мною. Я – типовий інтроверт з деякою часткою соціопатії, а підтримувати близькі взаємини з такими людьми – нелегко.

— Жінки, що досягли успіху, за визначенням, не можуть бути слабкими. Ваша “колежанка по цеху” Ірена Карпа писала: “Стерви отримують усе”. Чи згодні ви з цим?

— Це складне і провокативне запитання. Якщо вимірювати успіх якимись матеріальними категоріями (грошима, надбаною нерухомістю, офшорними рахунками, знов-таки) – тоді так, безперечно. Жорстким і безкомпромісним людям значно легше досягти усього цього. Як і таких зовнішніх ознак успішної самореалізації, як слава, популярність, публічне визнання. Але це правило стосується не тільки жінок. У світі, де панують вовчі закони, виживають лише вовки, до того ж, найсильніші. Усі інші приречені стати ланками у харчовому ланцюзі. Це – з одного боку. З точки зору трактування сили як засобу досягнення власних цілей.

Проте особисто я бачу картину світу дещо по-іншому, тому й система цінностей у мене зміщена. Щодо мене аксіома Карпи не спрацьовує – але, у загальноприйнятому сенсі, мене й успішною жінкою не назвеш. Проте і слабкою теж – так мені здається.

МОЯ КРАЇНА

Моя країна з обличчям немолодої повії
носить куценькі спіднички та високі підбори.
Маскується під білявку. Вона це добре уміє.
Розмовляє на суржику. А найчастіше взагалі не говорить.
Бо це доволі непросто, коли зайнята іншими справами.
Коли мовчання – це золото, про що казати?
Моя країна бувала з лівими, і бувала з правими
Усім їм подобалося бути ззаду.
Ні, ну не треба думати, що саме про це вона мріяла
у дитинстві.
Ніхто про таке не мріє, воно просто трапляється.
А найсмішніше, що той, хто сьогодні її під парканом
затисне,
назавтра з’явиться у якомусь пафосному глянці.
Причому не десь, а на самісінькій його обкладинці
виблискуватиме на тридцять два осяйною посмішкою.
Й усі порядні ґаздині млітимуть від цієї сили і влади,
готуючи сніданок і прибираючи скуйовджену постіль.
Моя країна погано спить. Їй сняться вирвані зуби,
випалені поля й усяке інше, що лиш може наснитись.
А в той момент, коли на кригу виходять загнані зубри,
вона починає плакати, і не здатна спинитись.
Моя країна – сумна європейська заробітчанка.
Типова історія – забрали паспорт, залякали, змусили.
Але на дні її шафи й досі зберігається хустина. Квітчаста
з китицями – старовинна, іще бабусина.
І у цьому клаптику переточеної міллю тканини
вона знаходить свій порятунок, своє одиноке спасіння.
Моя країна живе, рахуючи дні й години.
А іноді вона купує дешеве пиво і пакетик насіння
і йде кудись на берег дивної тривожної річки
дивитися на качок, що плавають і пірнають у темні води.
О, якби вона тільки могла не вірити усім зустрічним
і перестала чекати з моря погоди.
Якби вона змила з обличчя залишки поганого макіяжу,
перевдягнулася у щось пристойне, навчилася розрізняти
відтінки…
Моя країна тотожна зі мною. Насправді це я. Майже.
Нам потрібне знеболювальне. І гвинтівки.

БАЛАДА ПРО ЧОЛОВІКА
Тарасові

Ніхто достоту не бачив цього дивного чоловіка
з добрими очима і щедрими на ласку руками.
У нього була правда. Та вона була занадто велика.
Він тримав її за пазухою, неначе камінь.
Виношував у своєму нутрі, ніби матір – дитину,
намагався не говорити про неї занадто часто.
У нього була любов. Це вона спровадила його в домовину.
І в цьому було щось, віддалено подібне до щастя.
А нічого більшого йому й не хотілося. Хіба що іноді,
в моменти найглибшого відчаю він просив у Бога:
– Відправ мене десь далеко. До якоїсь Америки або Індії,
щоб я міг не чути нічого і не знати нікого.
Зроби мене сліпим і безжурним. Навчи мене жити інакше,
носити гарний каптан і рукавички з лайкової шкіри.
Так багато сонця навколо. Але воно усеньке – не наше.
Так багато музики. Та вона не для глухих і покірних.
Стільки барви у тебе, Господи. Живого, чистого кольору.
А у мене – шматок вуглини і кавалок паперу.
Вже минуло три дні й три ночі, відколи
прилітала до мене пташка із золотими перами.
Я просив її – дай хоч одне, найменше, дрібненьке.
Берегтиму його, як зіницю ока. Можеш бути спокійна.
Напишу хіба декілька віршів і листа до неньки.
Але пташка сказала мені:
– Чоловіче, твоя мати – покійна.
І я пригадав усе, а вона ще довго сиділа на бильці ліжка,
щебетала, втішала. А потім знялася і полетіла…
Так молився той чоловік, зазираючи на дно пустого келішка,
а ласкавий весняний легіт торкався тіла.
І це було майже добре. Якби не затамовані спогади поміж ребер.
Якби не фантомні болі, відголоски прадавньої тризни.
Коли він ішов, у його слідах проростали плакучі верби,
ніби святі ікони з ликом покинутої Вітчизни.
І стільки було у ньому несамовитої туги й спокути,
Стільки журливих пісень лилося зі смертельно хворого серця…
Якби його взнали – то нізащо не спромоглися б забути.
Але цього чоловіка ніколи не хвилювало все це.
Самотніми вечорами він мріяв про хатинку на
дніпровській кручі,
про кохану дружину і двійко дітей – замурзаних, карооких.
У нього була історія. Вона перетворила його на мученика.
У нього було Євангеліє. Воно зробило з нього пророка.

ДОКИ

Доки у нас є трохи світла і кольори.
Доки зима пакує свої валізи.
Пообіцяй мені дивитися догори,
І не дивись під ноги – доки іще не пізно.
Доки твої провалля вперто мовчать вві сні.
Щиряться в посмішках їхні щербаті ясна.
Пообіцяй мені. Ти чуєш, пообіцяй мені
В землю врости і вирости в небо високим ясеном.
Доки його коріння питиме сік води.
Доки гілляста крона скине останнє листя.
Ти не уб’єш нікого з тих, кого породив.
Знаком чогось хорошого ти мені тут залишишся.
Знаком живих чи знаком, що припиняє рух.
Доки зійде на обрій срібноголовий місяць.
Доки ніхто не викрив нашу взаємну гру
Я у тобі, а більше там ніщо не поміститься.
Доки уся на світі вибрана чорнота
Лагодить древні гнізда, лізе у теплі шпари.
Доки святиться слово, я не твоя свята.
Ти забувай про мене виключно по непарних.
Ти забувай про мене вузликами кори.
Довгими вечорами. Прикінцем листопаду.
Хочеш, про все розказуй. Хочеш, не говори.
Доки самотня постать тихо стоїть позаду.
Доки велика сплячка вкриє усіх рядном
І безконечна білість впишеться у пейзажі…
Пообіцяй — ми завжди будемо заодно.
Навіть якщо до того нас похоронять заживо.