«Працюю ще трошки, щоб бути між людьми і не втрачати кваліфікації», – скромно каже лікар-психіатр відділу неврозів Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні Петро Гаврилович Мартинюк, якому сьогодні, 10 липня, сповнюється 80 років!
Кандидат медичних наук, заслужений лікар України, відмінник охорони здоров’я, нагороджений орденом «Знак пошани», стипендіат Державної стипендії видатним діячам охорони здоров’я. За фахом — невролог, а перейшовши до психоневрологічної лікарні, опанував ще й фах психіатра.

До виходу на пенсію Петро Мартинюк 34 роки пропрацював головним лікарем. Спочатку шість років – Микулинецької обласної фізіотерапевтичної лікарні реабілітації, на основі якої згодом побудували санаторій «Медобори». У 1973 році його перевели на посаду головного лікаря Тернопільської обласної лікарні лікувально-санаторного управління — це була тернопільська «Феофанія», де лікували всю «верхівку». А з 1982 до 2001 року був головним лікарем Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні. «Після виходу на пенсію мені пропонували керівні посади, але я відмовився. Працюю лікарем, і мені дуже приємно, коли й нині приходять пацієнти і кажуть, що хочуть проконсультуватися у Петра Гавриловича»,— тепло усміхається він.

– У мене було чудове дитинство, поки не помер батько… – пригадує Петро Гаврилович. – Нас усіх шестеро дітей – четверо братів і двох сестер – довелося «тягнути» мамі. Я закінчив сім класів у селі Видричі на Волині, де й народився. Далі не вчився, бо не було можливости. Мріяв навчатися в артилерійському підготовчому училищі, де було повне забезпечення, але не пройшов медкомісію, бо в дитинстві отримав удар в око, а для артилериста потрібен стовідсотковий зір. Тоді поїхав у Камінь-Каширське медичне училище, що за 15 км від нашого села. Там уже завершився прийом, але я зайшов до директора, він подивився документи (я на відмінно закінчив школу), поспілкувався зі мною і прийняв. Медучилище закінчив з відзнакою і вирішив далі пов’язати своє життя із медициною, про що жодного разу не пошкодував. У 1957 році у Тернополі відкрили медичний інститут і я став одним із студентів-першокурсників його першого набору.

– Чому із усіх спеціалізацій обрали саме неврологію?
– Життя змусило мене вчитися і працювати. Так, навчаючись у медінституті, я працював на пів ставки на посаді медичної сестри неврологічного відділення. Там мене помітив професор Олександр Ярош, завкафедрою нервових хвороб, побачив мої здібности і те, що по-справжньому люблю медицину, тож загітував мене йти в неврологію, займатися наукою, що я й зробив. Після закінчення медінституту працював у Підволочиську, потім пішов у клінічну ординатуру по неврології, захистив кандидатську дисертацію на тему «Регенерація периферичного нерва при тяжкій променевій травмі». Далекоглядність нашого професора могла передбачити важливість цієї теми ще задовго до Чорнобильської катастрофи. Вже тоді ми лікували регенеративні процеси і променеві ураження пересадками кісткового мозку, які нині широко використовують при лікуванні онкозахворювань. Коли ж перейшов на роботу у психоневрологічну лікарню, життя змусило стати ще й психіатром.

– Пам’ятаєте якісь особливі випадки зі своєї лікарської практики?
– Ще коли був у клінічній ординатурі, мені довелося діагностувати аневризму судин головного мозку, що, як відомо, часто триває безсимптомно і стає причиною раптової смерти. Чоловік (я й нині пам’ятаю його прізвище – Довбуш) скаржився на пульсуючі головні болі, такі, як серцеві скорочення. Я взяв фонендоскоп і прослухав голову у місцях, де він показував. Почув шум. Покликав старших колег, ми уже разом діагностували і направили чоловіка в клініку, де його прооперували. Рідкісний випадок, коли за життя виявляють  це захворювання, тим паче у часи, коли ще не було ще таких технологій як комп’ютерна томографія. Можна сказати, мені це вдалося випадково, але завдяки цій випадковості ми зберегли людині життя.

– Чи траплялося щось у вашому житті, про що ви шкодуєте?
– Були ситуації, коли хотів і старався допомогти, але не міг, тому що хвороба невиліковна… Звичайно, шкодуєш за тим, що немає ще таких досягнень, які б лікували, скажімо, шизофренію, епілепсію, маніакально-депресивні психози, тяжкі депресивні стани. Їх можна лише полегшити, але вилікувати наразі медицина, на жаль, не здатна, хоча є багато медикаментозних засобів, які значно покращують ці стани.

– Україна вже п’ять років у стані війни. Безумовно, випадків неврозів побільшало. З чим звертаються до вас?
– У людей, які перенесли травми, пов’язані із службою в армії, із складними військовими умовами, які потрапляли у складні ситуації, мали надмірні хвилювання, розвиваються депресивні, тривожно-депресивні, іпохондричні стани. Вони потрапляють у наш відділ неврозів, де проходять реабілітацію. Нині у нас в лікарні чудовий керівник Володимир Васильович Шкробот, завдяки якому наш заклад має водолікувальний комплекс, де є басейн, кабінет лікувальної фізкультури, фізіотерапевтичний кабінет. Звичайно, процес відновлення дуже складний, інколи не один раз, а двічі-тричі доводиться побувати тут людині, щоб цілковито повернути здоров’я.

– А що робити, щоб узагалі до вас до вас не потрапити?
– Не перевтомлюватися, не конфліктувати, не бажати поганого іншим. Завжди робити добро людям і від того отримувати задоволення. Від такої категорії захворювань як неврози можна і треба вберегтися, але є складні психічні хвороби, що передаються спадково, і тут уже однією профілактикою не зарадиш. Та завжди, при будь-яких проблемах, дуже допомагають молитва, піст, милостиня.

– Тобто віруючій людині легше зберегти психічне здоров’я?
– Легше, тому що віруюча людина, покладаючись на Бога і Божу справедливість, сама творить добро собі в душі і завдяки цьому менше хворіє.

– Усвідомлюючи це, ви, мабуть, свого часу й стали ініціатором спорудження церкви на території Тернопільської психоневрологічної лікарні?
– Так, зведення церкви Святого Миколая — це моя душевна потреба і найприємніше досягнення у житті. У нашій лікарні особлива категорія хворих. Хворіє душа у них, через те і церкву я задумав ще у 1992 році побудувати. Нині є церкви при багатьох лікарнях, але ми були першими.

 – Ви пов’язали своє життя із Тернопільщиною: тут здобули фах, знайшли кохану на все життя дружину Олену Степанівну, очолювали поважні заклади. А за Волинню, де залишилася вся родина, не скучали?
– Тернопільщина стала для мене другою батьківщиною. У Тернополі мої діти, мої внуки і двоє правнуків: старший правнук Владислав закінчив перший клас, а молодший Святослав ходить у садочок. Пишаюся тим, що моя внучка Олена Шершун – завідуюча відділом неврозів Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні. Доньки Ліля і Лариса працюють у Тернопільському національному медичному університеті ім. І. Я. Горбачевського: старша Ліля – завкафедрою терапії, доктор медичних наук, професор, нефролог і кардіолог, а молодша Лариса – доцент, кандидат медичних наук, ендокринолог.
На Волині з найближчої родини у мене залишився молодший брат Іван, їжджу до нього двічі на рік. На жаль, два брати і сестри відійшли у Вічність, та їхні діти, внуки живуть на Волині, я з ними спілкуюся, підтримуємо гарні стосунки. Тож і Тернопільщина, і Волинь – однаково рідні для мене.

– Ваша книжка «Родинні витоки» стала для багатьох людей зразком, як писати про свою родину.
— Так, ми знаємо фараонів, римських імператорів, а коли запитати, хто у тебе був прадід, — нічого сказати не можемо. Книга вийшла у 2006 році, але такий задум у мене був давно, та робота не дозволяла його втілити у життя. Коли вийшов на пенсію, з’явилося більше часу.

– У 2015 році у вас з’явилася й друга книга – «Життя у споминах гортаю». Що спонукало знову взятися за перо?
– Після виходу «Родинних витоків» майже від усіх, хто її прочитав, я отримав щирі схвальні відгуки. Задумав я її давно і писав з почуттям безмежної любові до рідних і близьких, до односельців, друзів, своїх учителів і наставників. Вмістити все в одну книгу було неможливо. Так виникла потреба і бажання продовжити задумане, а водночас розширити розповідь про свою життєву дорогу – дорогу сільського хлопця у великий світ.

– Ваша дорога триває далі! «НОВА…» щиро вітає вас із 80-річним ювілеєм! Незважаючи на прикрощі, клопоти зі здоров’ям, почуваєтеся щасливим?
– Так! Тому що у мене чудова родина. Тому що й нині ще працюю лікарем, відчуваю себе потрібним людям. Повірте, усміхнене обличчя людини, якій ти зумів допомогти, володіючи необхідними знаннями й досвідом, – найбільша подяка, відчуття найвищого професійного щастя для лікаря.