“Знаєте, я буду відвертим, мені усе ж таки вже 60 років і я можу говорити те, що думаю, – напівжартома попереджає журналістів перед розмовою В’ячеслав Жила. – Хочете знати, як я став режисером? А випадково! Є такий вірш: «При всій моїй повазі до порядку я вулицями йду не так, як всі – плюю на всі закони до остатку по правій пішохідній полосі. І в тому бачу я одну причину – просту, немов Колумбове яйце: йдучи в потоці – бачиш лише спину, йдучи назустріч – бачиш всіх в лице».

Так, я дивний, так, про мене говорять, що я конфліктний… Кажете, що журналісти нарекли мене «королем комедії»? Я себе таким не вважаю… (Сміється, – авт.) Хоча насправді якраз комедію ставити найважче – бо це єдиний жанр, який говорить про нас правду і показує нас такими, якими ми є. Так, я добре ставлю комедії, але сам по собі я дуже філософський і досить критично ставлюся до всього. Мені хочеться ставити серйозні речі і порушувати питання серйозні, глибокі, просто зараз такий період пішов, що ніхто не хоче серйозне дивитись…»

Режисерові-постановнику Тернопільського драмтеатру, заслуженому діячеві мистецтв України, актору, кіноактору, педагогу В’ячеславу Жилі – 60! «Не скажу, що це «ще шістдесят» чи «вже шістдесят», це просто цифра собі, та й усе. Як на мене – ще рано підбивати підсумки», – сміється В’ячеслав Миколайович. Тим не менше, у своєму передювілейному інтерв’ю «без підсумків» він встиг розповісти чимало – і про власний шлях до акторства та режисури, і про сімейну театральну династію, і про роботу із зірковими артистами та відповідальність театру перед глядачем…

Задля Тернополя залишив облаштоване життя у Чернігові
– Поняття смаку – музичного, хореографічного, будь-якого, зрештою, формується не за день і не за два. Я пам’ятаю, як до нас додому в Києві свого часу приходив головний диригент хорової капели ім. Ревуцького, у нас вдома бували Гнатюк, Кондратюк… Ми донині товаришуємо з талановитими диригентами Володимиром та Юрієм Курачами… І те, що мій тато вчився у консерваторії, а моя мама свого часу була артисткою балету в Київському оперному театрі – усе це не могло не впливати на мене. А наука у ґеніального режисера і педагога Сергія Володимировича Данченка!
Ще навчаючись у Київському інституті театрального мистецтва, я, освоївши ази акторської професії, вже починав якісь перші режисерські потуги… Рвався все ставити сам, навіть власну дипломну виставу – режисура з мене, хоч не хоч, а вилазила. (Сміється, – авт.) У нас був дуже сильний курс – було у кого вчитись і було з ким працювати… Згодом я працював – дуже успішно – в Чернігівському театрі, де одним із режисерів був тернополянин Петро Ластівка. І коли його запросили до Тернополя, він мене і ще кількох акторів покликав із собою. Ми з другом приїхали, подивилися виставу в театрі, погуляли містом і воно нам дуже сподобалося. А на той час у Чернігівському театрі ми були на хорошому рахунку, робили класні програми – вистави, концерти, творчі зустрічі, до нас приїздили усі тогочасні «звьозди» – Юрій Нікулін, Андрій Миронов, Семен Фарада наших дітей няньчив – на руках носив… Ми працювали разом із ними – робили концертну програму. Це була просто бомба! Нам навіть квартири у Чернігові виділили, усе було… І от я усе це залишаю, віддаю квартиру театру, беру дружину і маленького синочка Славу і приїжджаю сюди, до Тернополя. Став працювати у Тернопільському драмтеатрі актором, а згодом з «подачі» та за сприяння тодішнього художнього керівника, світлої пам’яті Михайла Форгеля вирішив спробувати себе у режисурі. Я поставив виставу «Гуляння» для малої сцени за Славоміром Мрожеком. Це дуже цікава п’єса, і вистава вийшла гарна – про те, як ми вийшли з Радянського Союзу, до капіталізму ще не дійшли і не знали, що робити з усією нашою свободою… І нас із цією виставою відразу ж запросили до Англії – на міжнародний фестиваль у Ліверпулі, де були представлені театри з 27 країн світу, причому дуже сильні театри. Ми поїхали, зіграли, і всі були в шоці – нас визнали не просто лауреатами фестивалю, а вручили відзнаку «Перлина фестивалю». Пам’ятаю, ВВС у мене перший раз брало інтерв’ю. До Тернополя ми повернулися тріумфаторами! А далі уже пішло-поїхало…

«Театр не просто розважає, він порушує нагальні питання»
– Що для мене є успіх? Запам’ятав такий випадок: раз я їхав у таксі, а водій мене питає: «А ви в театрі працюєте? Я був у вас там, бачив одну виставу – «Калігула». Ох, як вона мене вразила, досі пам’ятаю!» А цю виставу ми показували, тільки уявіть, чотирнадцять років тому!..
До слова, «Калігулу» за Альбером Камю ми із заслуженим художником Григорієм Лоїком хочемо знову повернути до репертуару театру – у новому осмисленні. Попри те, що нас застерігають – це важкий матеріал, люди можуть не піти на таку виставу… Але я так мислю, що це такий автор і п’єса з такою проблематикою, що актуальнішої на нинішній день не знайдеш. Театр – це одне із тих мистецтв, яке має бути дуже відповідальним. Театр не просто розважає, він порушує нагальні питання. Він несе певну естетику для глядача, прищеплює певні смаки, робить так, щоб зі сцени звучало українське слово – і це має величезне значення. Для платників податків – тих, які сидять в залі, мають працювати професіонали, які цим платникам податків несуть певну культуру, певні моральні цінності і певні емоції. Театр має дивувати – насамперед режисерським та акторським професіоналізмом.
З іншого боку, реакцію публіки не завжди можна передбачити. Так, для мене було дивно, коли ми в Тернополі поставили виставу «Політ над гніздом зозулі» за культовим твором Кена Кізі, а на неї не пішов глядач. А коли я поставив її в Польщі, там вона спричинила просто-таки фурор! Публіка плакала, це був момент катарсису!
Театр не може працювати лише в одному жанрі – тільки комедія чи тільки драма. Зрештою, сам жанр комедії нині трактується трішки по-іншому, ніж просто пореготати – це дуже життєвий жанр, а життя у нас строкате: буває і смішним, і сумним…
Удома у нас уже ціла театральна династія: старший син Слава – театральний продюсер, а віднедавна взявся і за режисуру. Слава зараз ставить другу чи третю свою виставу, і відразу взявся за чеховський «Вишневий сад»… Він як менеджер, як керівник театру – безперечно, один із найкращих в Україні по антрепризах, зірках і т.д. А в режисурі – побачимо, як він працює і чи знайде себе у цьому. А молодший син Олександр працював актором театру, вже здійснив постановки кількох вистав, і раптом кинув театр і подався у кіно… Він зараз багато знімається і, окрім того, працює кастинг-директором – працював навіть із відомим оскароносним режисером Вінсентом Вордом, який знімав у Києві фільм про українського яхтсмена і тренера Віктора Коваленка. Я синів у цю сферу спеціально не тягнув, не підштовхував – кожен із них сам вибрав свій шлях. Ми з ними часто сперечаємося щодо різного бачення розвитку театру, але все-таки вони – моя плоть і кров і ми завжди знаходимо спільну мову…
Зрештою, і я хоч свого часу полишив акторство задля режисерської справи, нині ще і в кіно деколи знімаюся, і навіть на сцену виходжу. Так, я поставив у Києві цікаву виставу «Історії кохання для дорослих». У ній беруть участь метри української сцени – народні артисти України Олексій Вертинський, Людмила Смородина й Анатолій Гнатюк, грають лідер гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин та відома телеведуча Яніна Соколова. Один із акторів вистави – Гарік Корогодський – після автомобільної аварії нікуди не виїжджає з Києва. І коли вистава їде до Львова чи, скажімо, до Харкова, я згадую, що я – актор, і заміняючи його, сам граю у своїй виставі…