— У кожної з країн свої стандарти і дозвільні механізми. У той же час в Україні, щоб отримати можливість торгувати продуктами харчування, донедавна необхідно було здобути дозволи і погодження десятків установ, про наявність багатьох з яких за межами нашої держави навіть не підозрювали. Нерідко ці установи фізично були не в змозі виконати покладені на них функції. Цей бюрократичний апарат фактично ставив під загрозу саму можливість ведення цивілізованого бізнесу і змушував підприємців шукати «лазівки» для виходу. Тому давно назріла необхідність створення єдиної служби, яка б контролювала харчові продукти протягом усього процесу виробництва і реалізації, — як кажуть, з лану до столу. Це добре і для наших підприємців, адже реалізовується принцип комплексного підходу і «єдиного вікна». Добре і для іноземних бізнесменів, адже в країні з’явилася єдина служба, що відповідає за контроль і якість харчових продуктів. За таким принципом працює весь цивілізований світ.

— Контроль за харчовою продукцією — одна з найважливіших запорук  здоров’я громадян. Це основна функція вашої служби?

— Так. На жаль, до останнього часу в нас деградував сам принцип такого контролю. Мабуть, багато хто пам’ятає, як цінували на продукції в СРСР «Знак якості». З розпадом імперії ми відійшли від цієї практики, а натомість нічого нового не створили. У результаті отримали повну дерегуляцію і вакханалію в галузі харчової продукції. Бізнесу фактично була надана можливість заробляти гроші будь-яким шляхом. Безперечно, у нас є багато чесних підприємців, які створили виробництво світового рівня і випускають якісну продукцію. Однак через цю дерегуляцію їм дуже важко витримувати конкуренцію з недобросовісними виробниками. Якщо один, виробляючи, наприклад, ковбасу, дотримується визнаних стандартів і на 70% вкладає туди якісне м’ясо, підбирає натуральні домішки, а інший в ковбасу з тією ж назвою вкладає фарш незрозумілого походження, желатин і т.п. і ставить при цьому ціну в 2-3 рази нижчу, то що купить збитий з пантелику покупець?! Наші люди, як правило, ведуться на дешевий продукт, хоча очевидно, що потрібно в першу чергу обирати якість. За таких обставин чесному підприємцю не залишалося нічого іншого, як трішки «підхалтурити»… Тому відразу після Революції Гідності в 2014 році одна з рекомендацій ЄС для України й стосувалася створення Держпродспоживслужби. Однак процес її створення відразу наштовхнувся на сильне антилобі певних структур, котрі були зацікавлені в тому, щоб нічого не змінювалося. Відтак відповідний закон про нашу службу з’явився лише у 2017-ому, хоча Кабмін утворив таку службу ще три роки тому, а,  до слова, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів у Тернопільській області була формально створена у березні 2016 року.

— Як нині здійснюється контроль вашою службою за харчовими продуктами?

— До останнього часу було досить важко щось проконтролювати. Протягом трьох попередніх років діяв мораторій на перевірки підприємств-виробників харчової продукції. А у нинішньому році набули чинності так звані «особливі умови» перевірок. На ділі це виглядає так: якщо покупець придбав несвіжу рибу і звернувся до нас із відповідною заявою, то ми повинні отримати дозвіл з Києва на перевірку і лише після цього можемо застосовувати свої повноваження. Нерідко така процедура розтягується на кілька тижнів і навіть місяців, а коли спливе такий термін часу, то, звісно, вже важко, а то й неможливо встановити факт недобросовісності того чи іншого виробника. Там не те, що тої риби вже нема, а й, буває, немає навіть самого виробника…

У нас нещодавно побувала делегація з Китаю, де діє дуже жорстке законодавство щодо харчової продукції, і представники КНР дуже здивувалися з того, що нині робиться в нас. Тому ми покладаємо великі сподівання на відповідний закон, який прийнятий кілька місяців тому і, наприклад, регламентує перевірки без попередження. За скаргою споживача, звісно, а не за вимогою контролюючого органу, але — без попередження, як це практикується в сфері харчової безпеки в усьому цивілізованому світі. Щоправда, цей новоприйнятий закон чекає тривала імплементація, адже необхідно ухвалити близько півсотні підзаконних актів…

Хтось може сказати, що таким чином ми отримаємо мало не безмежні права. Однак не треба забувати, що на нашу службу покладено й чималу відповідальність. Якщо ми дали дозвіл і внесли те чи інше підприємство до Національного реєстру експортерів, то ми несемо й повну відповідальність за якість його продукції. Наше головне завдання — відновити репутацію безпечного, високоякісного і смачного українського харчового продукту. За останній час, на жаль, ця репутація не те, що похитнулася, а майже втрачена. Якщо ми візьмемо, для прикладу, європейський маркет, то побачимо, що в них продається, наприклад, два види яловичини: за 5 євро і за 15 євро. Та, що дорожча, як гарантує магазин, не містить штучних і шкідливих складників — це чиста натуральна продукція. І покупець вже обирає, що йому до душі і по кишені. Однак і перший, і другий види яловичини безпечні для здоров’я. Це — аксіома. І необхідно, щоб так було і в нас.

— Нині — сезон овочів і фруктів. Як забезпечуєте контроль за їх якістю та безпечністю для здоров’я людей?

— Передусім громадяни мають чітко усвідомлювати, де купують продукцію. На сертифікованих ринках справді є державний контроль, і будь-який споживач, купивши продукцію, може зайти до нашої лабораторії і перевірити її. Однак ми відповідаємо лише за продукцію, яку продають на території ринку. Так звана «торгівля з асфальту» — це вже сфера діяльності правоохоронних органів, які, на жаль, часто не звертають на це увагу. Чому такі продавці не йдуть продавати продукцію в нормальних умовах? Колись виправдовувалися, що, мовляв, «не можу потрапити на ринок». Однак нині зі всією відповідальністю можу сказати, що в Тернополі та області на ринках достатньо місць для продажу. За мінімальну плату продавець має можливість у нормальних умовах реалізувати свій товар, а наша служба гарантує його якість і безпеку. Та вуличним торговцям, очевидно, є чого боятися. Наведу такий приклад: торік ми забракували цілу фуру кабачків із Херсонської області. Думаєте, куди вони поділися? Назад відвезли? Ні, розпродали тернополянам за допомогою вуличних бабусь, які нібито «своє з городу» продають… Звичайно, біля кожного продавця поліціянта не поставиш. Тут ми маємо розглядати проблему не лише щодо того, хто продає, а й у ракурсі того, хто купує. Якщо ми бачимо, що горе-продавець торгує ковбасою «з асфальту» при температурі плюс 30 градусів, то як у нього можна щось купувати?! Про яку тут якість чи температурний режим зберігання взагалі може бути мова? Не потрібно грати в «російську рулетку» — пощастить чи не пощастить. Тому я передусім закликаю споживачів купувати товари лише на ринку. Крім того, вимагати у продавця експертний висновок, що його продукція пройшла відповідні дослідження. Наголошую: не квитанцію, що він заплатив за процедуру, а саме експертний висновок.

Необхідно формувати культуру покупця, адже, як кажуть, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Ніхто не потурбується про наше здоров’я, якщо ми самі не будемо турбуватися. А справа нашої служби — створити з поки що існуючого хаосу єдині правила і стандарти безпеки харчової продукції.

До речі

Чи може «гахнути» під Тернополем «екологічний Чорнобиль»?

«НОВА…» і місцева преса неодноразово писали про критичну ситуацію, що склалася довкола ветсанзаводу, який розташований поблизу села Острів Тернопільського району. Звісно, не могли ми оминути цієї гострої і кричущої проблеми і в ході даного інтерв’ю…

— Якщо говорити про цю проблему, то передусім варто зауважити, що згаданий ветсанзавод — дуже застаріле підприємство з устаткуванням, встановленим ще у 70-их роках минулого століття, — підкреслив Василь Хомінець. — Це устаткування вже давно зношене, морально та фізично застаріле. Орієнтоване воно було на відходи яловичини і у 1990-их роках ще більш-менш виконувало своє завдання. А на початку 2000-их в області набуло широкого розвитку свинарство, яке щодо утилізації та переробки решток має важливі особливості. Устаткування не було призначене для переробки жирових залишків і почало забиватися і виходити з ладу. Крім того, внаслідок важкої фінансової ситуації дане підприємство неодноразово змушене було зупиняти свою роботу в холодну пору року, що також не сприяло справній роботі устаткування. Більше того, за часів правління Януковича ветсанзавод втратив самостійність і був приєднаний до відповідної структури за прикладом спиртової галузі. Відтак бухгалтерія і фінанси опинилися в Києві, а на місці залишилися тільки проблеми, що стрімко поглиблювалися. Починаючи з 2012-го року, завод уже не здійснював переробку, а поблизу нього, лише за документами, накопичилося близько трьох (!) тисяч тонн решток тваринного походження. Після ретельніших оглядів з упевненістю можу заявити, що там нині всі п’ять (!) тисяч тонн тваринних решток, які вже нема де закопувати.

З жовтня 2016 року рештки туди вже не завозять, але накопичення, які там вже були, перетворилися у величезну неспалювальну масу. Виникає запитання: що з нею тепер робити? Зберігання просто неба цих решток протягом багатьох років — справді, як писали ЗМІ, бомба сповільненої дії, яка, не дай, Боже, може «гахнути» з непередбачуваними наслідками. Зважаючи на це, ми розробили своєрідну дорожну карту і запропонували збудувати на тому місці саркофаг зі стінок і багатошарового перекриття зі спецплівки з відповідними знезаражувальними інгредієнтами, які поступово перетворять ці рештки на порох міндобрив. Вартість цього проекту —  близько двох мільйонів гривень, але це обов’язково треба  зробити. І якомога швидше!