Кожен його вислів розбирають на цитати, а кожен вчинок (чого варта тільки відмова від Шевченківської премії через міністра-україножера Табачника чи принципова відмова від перекладу «Чорного Ворона» російською —  аби книга не стала інструментом русифікації) обговорюють ще багато років по тому…

Василь Шкляр — письменник, якому є що сказати.  Тому упродовж двох днів його гостювання на тернопільських теренах  —   23 серпня Василь Миколайович предстaвляв свiй нoвий рoмaн «Трoщa» у Тернополі, а 24-го — у Збаражі, охочих послухати його було чимало. А розповів він, зокрема, про…

Тернопільське «коріння» Василя Шкляра…

— Коли я завертаю на Тернопіль, то знаю, що у мене буде дах над головою, хліб і до хліба. У мене тут багато друзів… Тут є хлопці, чиє надійне плече я відчував під час роботи над романом, міг серед ночі будь-кому з них подзвонити і сказати: «Ану, послухай, як ця фраза звучить: так «по-тернопільському» буде добре? (Сміється — авт.)

Я сам родом із Черкащини, але маю дуже своєрідне тернопільське «коріння»… під час Голодомору мій дідусь вирушив на Західну Україну, аби роздобути тут харчів і врятувати родину від голодної смерті. На Тернопільщині якась добра душа дала йому клуночок кукурудзи. Він ніс його у рідну Ганджалівку, не торкаючись ні зернини, а прийшовши додому, помер… Зате на тій кукурудзі вижила моя матуся, завдяки цьому з’явився на світ я… Це не могло не увійти в мої гени:  через ту кукурудзу у мене виник якийсь містичний зв’язок із вашим краєм…

Якщо ви візьмете всі мої повстанські романи, то побачите, що їх шлях так чи інакше веде на Тернопільщину. Отаман Чорний Ворон переводить свою кохану через Збруч і відправляє її в Копичинці. Герой іншого повстанського роману «Маруся» — сотник УГА Осип — родом із села Ладичин Теребовлянського району. Але й це ще не все. Доля сказала мені, що, мабуть, ще мало ти вклонився цій землі, тож шукаючи матеріал для роману про УПА — роману, який вимагали в мене читачі, я знайшов його теж на Тернопільщині, на березі Стрипи… Натрапив на це місце я завдяки другу Роману Ковалю, який завіз  мене у своє рідне село Соснів.  Там стоять такі густі очерети – їх, власне, у вашому краї і називають троща.  Але троща – це багатозначне і глибоке поняття. Це бійня,  трощення людських життів, доль, характерів… Мені писалося з болем  — ви цей біль відчуєте…

«Троща» — це роман про бандерівське підпілля після Другої світової. Це 1947 рік: складний час, воякам УПА довелося відійти в підпілля і так боротися з радянською окупацією. Тут є і кохання, і війна, і зрада, яку неможливо виправдати, але можна зрозуміти… Кожне село має таку історію, своїх героїв і своїх зрадників, і усі намагалися мені її розповісти зі словами: «Ви напишіть про це…» Але завдання романіста не просто написати пафосну історію, завдання романіста — знайти глибоку людську драму. Саме таку я знайшов на Тернопіллі і з неї постала «Троща» — не лише мій, а й ваш, тернополяни, роман…

За що Гоголь потис би Шклярові руку

— Разом із «Трощею» у мене цей рік був «урожайним» на книги: видав дві книжки для дітей, було перевидано  «Марусю» та мій переклад гоголівського “Тараса Бульби”. Саме перший варіант роману “Тарас Бульба”, який вийшов друком у 1835 році у збірці “Миргород”, був пронизаний українським духом. Це був такий справжній український Тарас Бульба.
Але, на жаль, потім Гоголь під тиском російської ідеологічної критики його дуже видозмінив. Від нього вимагали висвітлення “русской идеи”, тому Гоголь повставляв у наступну версію книги різні дурниці, наприклад, сюжети про те, як козаки вмирають за “русскую идею”.  Цей варіант вийшов у другому томі творів Гоголя через сім років після першого видання, у 1842 році. Так його й «канонізували», і, на жаль, досі діти у школах вивчають саме ту, переписану версію. Але перекрученого варіанту нам не треба. Коли вперше вийшов друком мій переклад «Тараса Бульби», у Росії враз заметушилися: «подлий пєрєводчік, Гоголь такого нє пісал…»   Ще й як писав! Думаю, якби нині Гоголь був живий, то за цей переклад потис би мені руку…

Коли читач — як співавтор…

 — Понад усе у моїй творчості – інтерес читача, якого дуже люблю і сприймаю як співавтора. Я людина відверта — з своїми читачами розмовляю як з друзями.  Ніколи не “розжовую” і не “кладу в рот” зрозумілі істини. Мій читач мудрий, із загостреним почуттям людської та національної гідності, сам багато чого домислює.

Найбільш близька тема творів для мене  — історичні романи,  і так склалося — це я навмисне не підлаштовувався — що це найбільш затребувані, запитувані твори серед українського читача. Особливо для тих, хто не знав своєї історії, читав її у перекрученні наших ворогів. Попри те, що нас весь час налаштовують, що тему воїнів УПА по-різному можуть сприймати українці в різних регіонах України, у мене під час презентацій книг на цю тему жодних конфліктів ні на Сході, ні на Півдні України не виникало.  Навпаки, насамперед приходять українські патріоти, люди, які кажуть: “Саме завдяки вашим книжкам я став таким, який я є нині”, або “прочитавши “Чорного Ворона”, я повністю перейшов на українську мову”.  Для мене як для автора такі слова надзвичайно цінні.

І коли сьогодні твердолобі політики досі сперечаються, яка наша національна ідея,  то я кажу, що всі покоління борців за волю України її висловили дуже просто, стисло, чотирма словами – Українська соборна самостійна держава. Ця ідея окреслює нашу мету: побудувати успішну, модерну, заможну Україну з національним обличчям, з нашою символікою, нашою мовою. Побудувати настільки успішну державу, щоб в ХХІ сторіччі, в час великих геополітичних розламів, які ще нас чекають, до цієї успішної України приєдналися всі питомі українські землі – приєдналися з великою радістю, а не з якогось примусу, не через кров, а через наше привабливе європейське обличчя…

Фото Миколи Шота.