Світова метушня зараз на паузі, але життя триває. Карантин через Covid-19 для християн — це час переосмислення, суворі обмеження — ніби доповнення до Великого посту. Наближається Великдень, але ще не видно кінця пандемії… Святкувати чи хвилюватись? Іти до Божого храму попри заборону чи запросити Бога в свою родину? Кличте! Здається, Воскреслий Христос пожартує, що прийшов без маски і без паспорта, але наповнить серця вірою, розвіє смуток! Про те, як відсвяткувати Великдень у незвичному ритмі, у чотирьох стінах своєї домівки, у буденності, «НОВА…» запитала тернопільського священника о. Романа Демуша.
— «Христос Воскрес!» цьогоріч пролунає у порожніх храмах. Священники просять вірян не іти до церкви, брати участь у Богослужіннях онлайн. Таке вперше в сучасній історії. Це випробування для християн?
— Найважливіше, що «Христос Воскрес» пролунає! Ці слова лунають вже дві тисячі років! «Христос Воскрес!» лунало колись у катакомбах, лунало пошепки в наших домівках в часи підпілля… Цього разу пролунає голосно в порожніх храмах, з екранів телевізорів, з радіоприймачів, сподіваюся — з наших балконів, коли будемо вітати наших сусідів.
Христос Воскрес! Ця подія змінила історію людства. Святкуючи Великдень, згадуємо її. Але це подія не минулого. Вона актуалізується — у нашій пам’яті, в наших серцях, в промовленому нами «Христос Воскрес!». Великдень цьогоріч не відміняється! Бо він вже відбувся! Христос вже Воскрес! Щоправда, святкуватимемо цю подію по-іншому. У наших домашніх церквах. Бо кожна сім’я — це домашня церква! Ми єднатимемось із усією церковною спільнотою в молитві через засоби комунікації. Це новий досвід… Це виклик часу. Христос Воскрес, даруючи нам життя вічне, а ми через недотримання санітарних норм чи правил карантину, не мали б наражати себе та інших на небезпеку, пришвидшити кінець земного життя. Чи це випробування? Не знаю… Хіба що випробування нашої свідомості й відповідальності! Але це — тест! Тест на вміння відділити зміст від форми! Нагода пожертвувати зовнішнім і акцентувати на внутрішньому.
— Зараз триває Великий піст. Традиційно люди у цей час сповідаються, причащаються. Як бути в умовах карантину?
— Ключовим словом є «традиційно». Ми традиційно сповідаємося тільки у Великий Піст, традиційно приступаємо до Причастя тільки у великі свята, традиційно святимо лозу і вже традиційно мусимо зробити селфі… Традиційно не спішимо йти на Великоднє Богослуження, але «традиційно» йдемо святити кошик… Традиційно… Знову ж таки нам треба перестати робити речі традиційно, бо так роблять всі, бо що про мене люди подумають, бо… Натомість надати нашим вчинкам змісту. Йти до сповіді чи до причастя — це не традиція! Це навіть не обов’язок! Це мало б бути потребою кожного доброго християнина. І кожен добрий християнин мав би дбати про своє духовне очищення і про Євхаристійне єднання не лише раз на рік! Але мав би прагнути завжди перебувати у стані духовної благодаті! Розумієте, про що я? А тепер по суті на запитання. Звичайно, для забезпечення мінімального рівня духовного життя, церква встановила обов’язок щодо сповіді хоча б раз на рік — під час Великого Посту. Я не можу відповідати за всі християнські церкви, але в нашій Українській Греко-Католицькій церкві єпископи дали диспензу, тобто звільнення від обов’язку великопосної сповіді, продовживши термін його виконання впродовж місяця після закінчення карантину. Також єпископи УГКЦ дали звільнення від обов’язку бути фізично присутніми на недільних і святкових Літургіях упродовж карантину. Однак залишається обов’язок — єднатися в молитві духовно через онлайн-трансляції, через приватну молитву і читання Святого Письма. Для тих, хто має крайню необхідність чи духовну потребу, звісно, є можливість приступити як до сповіді, так і до Святого Причастя, однак уділення Таїнств відбувається з дотриманням санітарних норм, із великою обережністю та пошаною до самих святих Таїнств. Для священнослужителів є окремі вказівки та інструкції, як ми маємо вділяти ці Таїнства. В одному з недавніх інтерв’ю глава УГКЦ Блаженніший Святослав дав поради духовенству і вірянам стосовно прийняття та вділення Сповіді і Причастя. Блаженніший зазначив, що «коли вірні просять у священника Святе Причастя, він не має права відмовити», і звернувся до вірян: «Але прошу вас: не наполягайте!» Можливо, такі слова здаються дивними, але їх підставою є турбота Церкви про життя і здоров’я своїх вірних! Також Церква пригадує про «акт досконалого жалю» в небезпеці смерті й закликає вірних до духовного Святого Причастя, що є давньою практикою Церкви в обставинах, якщо неможливо прийняти Євхаристійного Ісуса.
— Як церква радить святкувати Великдень у домашній ізоляції? Дехто, можливо, не впевнений, що через екран телевізора чи смартфона можна освятити кошик, отримати благословення… Як відчути справжню радість Воскресіння?
— Не тільки наша Церква, а загалом Всеукраїнська Рада Церков і Релігійних організацій закликають святкувати вдома. Ми можемо єднатися молитвою, долучаючись до онлайн-трансляцій Богослужінь. Якщо я вірю і визнаю, «що Бог всюди є і все наповняє», то чому б мав сумніватися в Його всемогутності й можливості освячення чи то лози, чи великодніх страв через онлайн- молитву? Це питання віри! І знову ж таки, вміння розрізняти зміст і форму. Форму, що дуже часто для нас колись була формальністю… Але якщо мені так каже сьогодні Церква, бо такий є виклик часу, то я маю довіритися голосу Церкви. Віра приходить від слухання… А в даному випадку — від послуху. Як відчути справжню радість Великодня? Радіти! Радіти з найріднішими! Цінувати моменти перебування разом! Дякувати Богові за дар життя! За дар здоров’я! За дар вічності, який він посилає нам через своє Воскресіння. Справжня Радість — це не просто почуття, сентименти. Радість — це щось більше, ніж гарний настрій. Вона настає тоді, коли людина відчуває близькість Бога. Радість приходить через усвідомлення того, що Бог мене любить! І в ці моменти, як ніколи можемо досвідчити ці стосунки з Богом!
— Проповідь про Covid-19 — це проповідь про…
— Про дочасність і обмеженість людини. Людини, яка є творінням, і не може претендувати бути всемогутнім, вічним, безсмертним творцем…
— Багато хто зауважує, що з початком світової пандемії почалися нападки на церкву, насмішки над християнами, мовляв, де ваш Бог, якщо хворіють навіть священники і єпископи. Яка ваша думка?
— Насмішки? Якщо чесно, я не чув… Можливо в моєму середовищі спілкування немає людей, котрі насміхаються… Я насправді зауважив інший феномен: люди почали більше молитися! Почали просити Бога про допомогу, бо усвідомили свою безпорадність… І ще важливий «фільтр християнської ідентичності»: людина покликана до вічного життя з Богом у Небі, але не до вічного перебування на Землі… Можливо, прийшов час це усвідомити.
— Ви активно долучаєтесь до волонтерського руху в Тернополі, який допомагає медикам, потребуючим особам. Який випадок чи які почуті слова вас збудували внутрішньо у ці тижні карантину?
— Для мене була велика честь, коли мене запросили до ініціативної групи @coronavirus.ternopil. Виокремлю три моменти, які мене збудували та зворушили найбільше. Перш за все, це — волонтери нашої ініціативної групи. Називаю їх «анонімними християнами» в позитивному значенні цього слова. Можливо, вони не ходили до церкви щонеділі, можливо, не тримали хоругви чи не били доземних поклонів так, щоб було чути на пів церкви, але вони серйозно сприйняли заповідь любові до ближнього! Вони не просто почули її, а намагаються нею жити! Віддають себе, свій час, свої ресурси, свої таланти для спільної цілі. Ці люди — чудові! І мені як священнику є чого в них повчитися. Що я і роблю, тихенько споглядаючи і долучаючись у міру можливого. Друге, що вразило — доброта і щедрість людей! За дуже короткий час нам вдалося зібрати велику суму коштів, за які закуплено засоби індивідуального захисту для медичних закладів міста. Вдалося навіть закупити і передати дороговартісне медичне обладнання. Водночас втілюємо проєкт допомоги безхатченкам, а також самотнім і людям літнього віку. Тернополяни долучаються до доброї справи, хто чим може: хтось — коштами, хтось приносить їжу, хтось шиє пов’язки, хтось жертвує часом. Кілька осіб принесли свої маски для плавання, щоб їх переробити на респіратори для медиків! Це свідчення дієвої любові до ближнього! Якщо люди об’єднуються довкола правильної цілі, то можуть досягти дуже багато! І третє, що дуже вразило, — це відданість наших медиків! Більшість із них — справжні герої, готові жертвувати своїм життям і здоров’ям заради ближнього! Працюють щиро і віддано в дуже різних обставинах та умовах. Саме це надихає нас на ініціативу попіклуватися про медиків, щоб було кому піклуватися про нас у разі необхідності.