Ніжні, витончені, оригінальні — на кожен день і для особливих випадків… Уродженка Тернополя Роксолана Прокопів уміє творити красу! Причому творені нею вишукані етнонамиста та коралі підкорюють серця і смаки… американських модниць, адже вже понад 11 років Роксолана з сім’єю мешкає у Чикаго. «НОВІЙ…» пощастило – коли ми зв’язалися з майстринею, виявилося, що вони з чоловіком Максимом та донечками якраз… навідалися до Тернополя! Розмовляти з нею так легко і просто, наче знаємося давно, і я впевнена, що її тепло і щирість передаються і витворам, які майструє пані Роксолана, – мисткиня з яскравим мисленням, надзвичайно відкрита, світла і позитивна…

— Пані Роксолано, коли і як розпочалася «американська сторінка» у вашому житті?

— Наша американська історія почалася 11 років тому. Ми з моїм майбутнім чоловіком ще тільки зустрічалися, а коли він несподівано виграв «Зелену карту», подумали: а чому би й ні? Так разом і поїхали до «країни можливостей». Нам пощастило, що потрапили до Чикаго, де велика і дуже згуртована українська громада. Як ті, хто відносно нещодавно приїхали сюди, так і українці у другому чи й третьому поколінні відкривають тут магазини, кафе, ресторани з українською кухнею, крамниці із брендовими українськими вишиванками. Ти не сильно і відчуваєш, що Україна – десь далеко, тому що там, в Америці, є чудові люди, котрі наближують тобі її. Наші донечки Анна-Саміра та Юстина, котрі народилися в Америці, мають тут змогу слухати українську музику, читати книги українською, відвідувати українські школи та гуртки… Ми вкладаємо у дітей українську мову, культуру і українську любов… (Сміється, – авт.) Удома говоримо тільки українською, більше того, наша старша донечка англійську мову вивчила уже в школі – але «схопила» її моментально!

— На перших порах в Америці було важко?

— Дуже важко. Ми – ще «молоді-зелені», тільки одружилися, у нас мала народитися наша перша донечка, і ось ми у чужій, незнайомій для нас країні… На щастя, Бог завжди зводив нас із хорошими людьми, які всім серцем намагалися нам помогти – і словом, і ділом. Був випадок, коли абсолютно чужі люди віддали нам у користування свою машину – таке не забувається… І потім ти уже крокуєш по життю з цими, перевіреними життям людьми, і сам теж намагаєшся віддячити іншим добрими справами.

Такий досвід формує тебе, зміцнює, вчить, допомагає розставити правильні пріоритети в житті. Кажуть, що в стресових ситуаціях людина розкривається найкраще. Думаю, що переїзд до Америки добряче нас стресонув, «струсонув» і дозволив нам себе проявити і розкрити по-новому. Чоловік, який тут, у Тернополі, уже був досить відомим та успішним фотографом, після кількарічної паузи з новим завзяттям повернувся до фотосправи, а я взялася за намистяне чаклування…

— Ви з чоловіком Максимом – дуже цікава творча сім’я. Розкажіть, чи легко було реалізувати свої творчі ідеї в Америці…

До розмови доєднується пан Максим: — Тут, у Тернополі, я навчався на факультеті ІТ, а завдяки другові свого часу захопився фотографією. Згодом це захоплення переросло в улюблену справу, а потім і в повноцінну роботу – я фотографував весілля, мав багато клієнтів. Коли ми виїжджали, було шкода усе це залишати, тим більше, що я розумів, що коли приїду до Америки, то на перших порах мені буде явно не до фотографії, треба буде шукати інші, приземленіші роботи, адже про мене як про фотографа там ніхто не знає. І, власне, перші роки так і було… Я працював на заводі, але попри роботу все одно намагався знайти час для фотографії. Спершу сфотографував одне весілля, потім ще кілька, а потім пішло-поїхало – нині уже фотографую понад 50 весіль у рік! Не завжди американські весілля велелюдні, інколи це маленьке камерне свято для найближчих – тільки на кілька годин. Американці дуже люблять європейський стиль зйомок – класику. Для них головне, щоб фото були живі і невимушені – аби зберегти у цих світлинах хороші спогади. Тому фотозйомки завжди проходять легко і в невимушеній атмосфері.

Але найцікавіше фотографувати весілля різних національностей – італійські весілля, де і наречені, і гості дуже емоційні, з виразною насиченою жестикуляцією, чи, наприклад, надзвичайно колоритні індійські весілля…

Нині я фотографую не лише в Чикаго, багато їжджу і по штатах країни, часом, буває, навіть за кордон – скажімо, у Мексику, куди місцеві наречені досить часто їздять відсвяткувати оригінальне весілля. Це дуже цікавий і крутий досвід!

— Роксолано, ви – юрист із душею лірика, і, творячи свої прикраси, ніби розмовляєте зі світом мовою кольору. Пригадуєте, із чого все починалося?

— Пам’ятаю, якось шукала собі прикраси і коли не знайшла того, що було б до вподоби, запропонувала старшій донечці: а давай самі спробуємо щось зробити! Так намистинка за намистинкою і пішов творчий процес… Це не так бізнес, як насамперед моя арттерапія, моя духовна потреба. Знаєте, коралі треба носити не тільки як прикрасу, а любити те, що носиш. Тоді це відразу зауважать усі довкола.

Мені завжди подобалися етноприкраси – намиста з коралів та перлів, з дукачами, згардами, баламутами… Мене зачаровувало їх утаємничене значення, зашифроване в кожній рисочці, кожному вигині чи зигзазі. Це – не просто неймовірна краса, колорит і невмируща класика, ці обереги породила наша земля, їх творили наші майстри, носили наші прапрабабусі… Це традиція, це пам’ять, це наше, рідне… Це тепло твого роду, яке буде гріти не тільки тебе. Це – любов! І саме у Чикаго, за тисячі кілометрів від Батьківщини, я відчула серцем, що цією справою буду дуже близька до України!

Обожнюю відтворювати красу і гармонію кольорів, пропорцій, фактур у своїх намистах. Збираю намистини для роботи по всьому світу – відкриваю для себе нові цікаві типи, різновиди, матеріали, кольорові гами. Працюю без схем, тому одразу не знаю, скільки буде у готовому намисті разків, який буде дукач чи інша привіска, використовую зазвичай натуральний камінь, який у мене поєднується із керамікою, деревом, склом і навіть металом. Іноді даю матеріалові «вилежатись», щоби саме для цих коралів з’явилась ідея – деякі камінці можуть лежати кілька місяців, доки дочекаються своєї пари, щоб вони разом «заграли»…

Те, що моє захоплення отримало продовження і розвинулося у власну справу, спершу було несподівано навіть для мене самої! Коли люди довіряють мені зробити прикрасу для себе чи для своїх близьких, для мене це дуже відповідально і зворушливо! Завжди намагаюся відчути людину, для якої творю прикрасу, зробити щось особливе, щоб личило саме їй, підкреслювало її унікальність. І коли приходиш до церкви, на концерт або якусь імпрезу і бачиш, що людина обрала прийти туди у прикрасі, створеній тобою, – це окрилює і надихає розвиватися у творчості й надалі!

— Ваші вироби цікаві насамперед українцям чи американцям також?

— Американцям вони також подобаються – вони люблять і цінують хендмейд-вироби. Але здебільшого прикраси мені замовляють наші земляки-українці – як то кажуть, свій до свого… (Сміється, – авт.) Тим більше, що мої намиста і коралі, хоча й сучасні, проте все одно з українським духом – це стосується і стилістики, і поєднання кольорів та елементів. Намиста – червоні, як калинове гілля, сині, як зоряна ніч, зелені, як верхівки карпатських лісів, біло-сірі, наче туман між річковим камінням, і найулюбленіші – жовто-блакитні…

Коли виставляю у себе на ФБ-сторінці https://www.facebook.com/rysja.pro фото готового виробу, завжди супроводжую його поетичними рядками, які суголосні з ним. Буває, прочитаю десь вірш і думаю: о, в мене є намисто, немов якраз під нього створене: в ньому оживає описане там волошкове поле… У творенні прикраси є дуже багато спільного з поезією – так само як людина нанизує слово за словом на нитку змісту, ретельно їх підбираючи, так і я підбираю-добираю усі складові намиста, щоб вони склалися воєдино не лише у досконалу форму, а й зміст… Частинку своєї душі та любові до України у кожній намистинці готового виробу я передаю іншим людям.