Сьогодні він один із найпопулярніших вітчизняних акторів – завдяки наполегливості, таланту та неприхованій харизмі. Найсвіжіша роль народного артиста України Станіслава Боклана – у комедійному серіалі «Папік».
Головний герой серіалу – пенсіонер, який у молодості був відомим актором. З часом він втратив популярність і любов своїх фанаток. Сумуючи за юністю й успішною кар’єрою, доведений до відчаю, хоче звести рахунки з життям. Але перед смертю вирішує наостанок зробити стильну зачіску. У хіпстерському салоні чоловік розслабляється і його тягне на останню веселу пригоду в житті. В одному з нічних клубів він знайомиться з дівчиною – мисливицею на «папіків», яка приймає його за успішного мільйонера.
– Що спільного між вами і вашим героєм серіалу «Папік»? Він, скажімо, наважився на експеримент і кардинально змінив життя. Чи робили ви відчайдушні вчинки?
– Знаєте, у мене щодня якісь зміни. Сталими залишаються лише робота, постійна зайнятість і родина. Все інше трансформується на очах. Наприклад, щойно я приїхав зі Львова і сьогодні ж поїду до Одеси на зйомки та вистави.
Трапляються у мене різні ситуації – скрутні та веселі. Тому, думаю, я так само люблю життя, як і мій герой.
– «Папік» та його нова знайома мислять абсолютно по-різному. Зокрема, через вікову різницю. Ви заздрите сучасній молоді? І чи хотіли би колись мати те, що нині має вона?
– Що стосується різноманітних ґаджетів, то ні. Але, дивлячись на своїх дітей, трохи заздрю їхній філософії. У молодшого покоління є вміння, яке я хотів би опанувати, – жити сьогодні, не відкладати враження на примарне завтра. Хто знає, що буде потім.
– У комедії вашою партнеркою стала молода акторка Дарія Петрожицька. А в реальному житті молодші дівчата часто заграють?
– Може, й заграють, але я цього не бачу. У мене репутація дуже жорсткої людини. Тому, певно, вони не ризикують (усміхається – ред.).
– Мабуть, ви не помічаєте залицянь інших тому, що кохаєте свою дружину – акторку Київського академічного Молодого театру Наталію Кленіну?
– Мені пощастило: уже понад 30 років вона – мій друг. Я довіряю думці своєї дружини. Вона може сказати все, що думає, про ту чи іншу мою роль. Можливо, вона не досить популярна в кіно або на телебаченні, але роботи в театрі свідчать про її професіоналізм високого рівня.
– Ваші діти теж обрали професію акторів?
– Зізнаюся, свого часу я відмовляв дітей пов’язувати життя з акторством. Але вийшло так, як вирішили вони. Марія все одно працює в кіноіндустрії, вона кастинг-директор. Син – професійний діджей Кирило Думський. Ким буде внук Демид, поки що невідомо, він ще маленький. Але якщо я доживу до того віку, коли йому знадобиться моя порада, тоді підкажу йому, як бути розумнішим від дідуся.
– Ви тримаєте себе у чудовій формі. У чому секрет?
– Я багато бігаю (усміхається – ред.), вирішуючи низку завдань по роботі. Як зайчик по ріллі: озвучування, зйомки, вистави тощо. Тому всидіти на одному місці немає жодних шансів! Головне, що я відчуваю себе молодим. Колись одна знайома бабуся, якій було понад 100 років, сказала дуже влучну фразу. На запитання «Як життя?» вона відповідала: «Як і не жила!» Ось і я відчуваю, що мені приблизно 25, і все ще попереду.
– Які поради дали б собі 25-річному?
– Точно сказав би жити спокійним життям і не йти в цю професію. Акторське ремесло дуже мінливе, вимагає постійно перебувати в русі й відповідати тенденціям.
– Ким би стали, якщо не актором?
– У мене багато улюблених занять: я пишу вірші, міг би займатися скульптурою. Впевнений, що знайшов би цікаву роботу і мав менш напружений ритм, аніж тепер. Однак у будь-якому разі викладався би на 100%. Будь-яка професія вимагає шанобливого ставлення, а не так, що лівою ногою ти поет, а правою ще хтось.
– За роль у «Поводирі» ви могли отримати Оскара. Як думаєте, статуетка ще попереду?
– Два фільми з моєю участю справді номінувалися на Оскар – український «Поводир» та україно-словацький «Межа». Ось коли ця історія повториться з третьою стрічкою – тоді й побачимо.
– Для вас важлива ця нагорода?
– Ні, адже вона фактично нічого не означає. Якщо після Оскара гонорар актора залишається незмінним, то це не відзнака. Так, просто втіха.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
