З 29-річним Євгеном Хлебніковим ми познайомилися у Тернополі на прес-конференції, на якій обговорювали проблеми переселенців та шляхи їх вирішення. Євген із дружиною Жанною – із села Шевченко Донецької області. Війна кардинально змінила їхнє життя, розлучила з рідними, зруйнувала будинок… Два роки тому, щоб не ризикувати життям, вони переїхали до Одеси, де й народився синочок Лев. Після Одеси півроку жили на Батьківщині дружини в Білорусі, в промисловому місті Могільов. Нині сім’я Хлебнікових уже три місяці господарює в будинку Євгенового товариша у селі Вертелка Зборівського району.

Будинок зруйнував снаряд…

– До Одеси ми переїхали, коли все ще тільки починалося, – пригадує Євген. – Навесні 2014-го, коли анексували Крим, за тим же сценарієм почалися й акції на Донеччині. Довкола Донецька й безпосередньо в місті почали з’являтися блокпости, люди зі зброєю, тож ми не стали ризикувати й переїхали до Одеси. Моя дружина на той час була на шостому місяці вагітності…

На Донеччині залишалися Євгенові батьки, сестра з сім’єю та бабуся. Попервах там було спокійно, тому й не поспішали залишати роботу й домівку. Бо що ж попереду? Невідомість…

– Наше село неподалік від міста Кіровське, – розповідає Євген. – Там у нас був великий будинок з майстернею, стодолою, лазнею… Коли почалися сильні обстріли, батьки ховалися в підвалі будинку, поки біля нього не розірвався снаряд. Вибухом знесло дах, будинок дав тріщину… Батьки й бабуся тоді дуже злякалися, але подякували Богові, що залишилися живі, зібрали все необхідне в машину й поїхали до родичів у Дніпропетровську область. Якийсь час жили в них, а тоді переїхали до Росії.

Євген – фотограф-документаліст, разом з командою займається проектом «Art you ok» – це документальний показ розвитку мистецтва в Україні.

– Тепер я у «декреті», – усміхається Євген, – адже робота фотографа – це переважно робота за комп’ютером, а син мене постійно відволікає. Утім, проект не зупинився, є команда, яка ним займається. Ще коли Лев був зовсім маленьким, то я в Одесі працював над документальним проектом, та був волонтером в організації «Корпорація монстрів», яка допомагає внутрішньо-переміщеним особам гуманітаркою. У великому місті важко з дитиною, тому  ми шукали місце, де була б краща екологія. І таке місце знайшлося…

Навчився запрягати кобилу й обробляти город

У січні цього року сім’я Хлебнікових переїхала до Вертелки й оселилася в будинку Євгенового друга.

– Той будинок пустував два роки, – каже Євген, – а тепер ми за ним доглядаємо. Засадили невеликий клаптик землі біля хати городиною, дбаємо про садок. Тут дуже гарний сад – яблука, сливи, груші, вишні, але коли ми приїхали, він був у поганому стані. Я два місяці обрізав гілки, прибирав… Нам дуже допомогли сусіди – приносили молоко, борошно, цибулю, картоплю, закрутки… Допомогли з дровами, бо ж ми приїхали взимку, потрібно було опалювати хату. Ми з сусідом запрягали кобилу і їхали до лісу за гілками. Добре, що зима була нехолодна, а то нам було б дуже важко. У нас є газ, але ним користуємося лише для приготування їжі, а щоб було тепліше, дровами палимо у двох пічках. Пізніше я вже й сам навчився запрягати кобилу. Привіз піску, зробив Левчикові на подвір’ї пісочницю, з дружиною обробили город, посадили грядки. Беру також у сусідів ровер, бо мій залишився на Донеччині. Ми не шкодуємо, що проміняли місто на село. Тут нічого не відволікає, час іде повільніше, звичайно, є свої щоденні труднощі, але до цього швидко звикаєш.

Часто до сім’ї Хлебнікових навідуються сусіди з маленькими дітками.

– Левчик любить бавитися з сусідським хлопчиком Владиком, йому рік і два місяці, – каже Євген. – А ми ходимо до них годувати кобилу Зойку. Левові все це цікаво. У селі свіже повітря, чиста вода, свіже молоко, а це дуже добре для здоров’я дитини.

У планах – зробити Тернопільщину чистішою

Війна навчила Євгена пристосовуватися до будь-яких умов, тому поки він, як каже, у «декреті», розпочинає власний екологічний проект з переробки пластику на Тернопільщині «Дорогоцінний пластик. Україна».

– Тема екології мене турбує давно, – зізнається Євген. – Я часто подорожую Україною і бачу, скільки в нас на узбіччях, в лісах, на берегах річок і озер сміття. У Вертелці ми також часто гуляємо з сином, і тут довкола стихійні смітники, багато пластикових пляшок, і якось я згадав про проект голландського інженера Дейва Хаккінса, який придумав переробляти пластик в гаражних умовах. В інтернеті знайшов макети устаткування та почав збирати необхідне для розробки. Це, власне, перший етап мого проекту, а другим етапом буде двомісячна експедиція у липні-серпні селами Тернопільської області. На одне село приділятиму два дні і на очах людей перероблятиму пластик, який вони приноситимуть, у корисні речі – плафони для світильників, посуд, дроти тощо… Коли розроблю кошторис, складу детальний план, тоді можна буде подавати заявки на гранти, може, знайдуться доброзичливці, яких зацікавить проект, і допоможуть фінансово, бо я не маю таких грошей. Нині ми живемо з того, що я часом виїжджаю на фотозйомки, а ще отримуємо соціальну допомогу на дитину, тож якось викручуємося. Хотілося б, щоб проект відбувся, бо проблема засмічення в Україні дуже серйозна. Вірю, що люди почнуть ввічливо ставитись до ресурсів, що їх оточують і будуть дбати про екологічний стан довкілля.