Кадрова проблема останнім часом стала для українського бізнесу однією з найболючіших. Значне падіння економіки та зубожіння населення примушують людей шукати кращої долі за кордоном. Доходить до того, що нині в Україні фірмам уже зовсім не просто знайти слюсаря, електрика, токаря чи кухаря. Про причини такої ситуації та про інші проблеми підприємців журналісти «НОВОЇ…» говорили з відомим підприємцем і керівником РК «Максим» Віталієм Мариновським. 

— З високих трибун нині чути, що в Україні «інвестиційна привабливість, підтримка середнього бізнесу, стабільні економіка і сприятлива податкова система». Тобто, жити стає краще і веселіше. Ви це відчуваєте на своєму бізнесі?

— Ну, не знаю, кому саме стає краще. Можливо, нардепам і міністрам, а ось бізнес нині просто ледь виживає. Ось уявіть, що за кілька останніх років податки і зарплати на нашому підприємстві збільшилися в два рази, ціни на деякі продукти харчування — в три рази, а валовий обіг впав приблизно на 10%. Нині ще й не сезон, люди, напевно, витратилися на свята і їм не до ресторації, отож, функціонувати дуже важко.

Та й хто буде відвідувати ресторани й бари, коли відчувається, що місто стало якимось напівпорожнім. Можливо, не поменшало пенсіонерів чи п’яниць або бомжів, а ось люди, які прагнуть щось робити, розвиватися, вже у відчаї і масово виїжджають за кордон. Можливо, у велелюдній столиці це не так помітно, а ось такі міста, як наше, буквально «вимирають». Ось нині в нас приблизно половина працівників не з Тернополя, а приїхали з області, однак і ця «підтримка» стає все меншою — багато людей з сіл та райцентрів також уже виїхали. Я особисто неодноразово бачив, що з Тернополя зо два десятки бусів щоденно (!) вивозять працівників за кордон.

— Їх, очевидно, приваблюють високі зарплати…

— Так, звісно, рядовий кухар може заробляти в тій же Польщі 500-700 і навіть 1000 доларів у місяць. Це, звісно, в кожному випадку індивідуально, але в середньому десь так. Ми ж не можемо платити таких зарплат. Звідки ж їх брати, коли реалії в бізнесі такі, як я вже казав, — ледь виживаємо.

Та є, однак, й інша проблема. Якщо я навіть знайду можливість платити високу зарплату, то й вимагатиму відповідної якості роботи, але навряд чи її отримаю. І це не лише в ресторанах, та попитайте будь-якого працедавця — так скрізь. Доходить до смішного: наприклад, у нас, в «Максимі», обов’язкова вимога до працівників — наявність медичної книжки. Нещодавно проводив співбесіду з одним із кухарів, який просився на роботу — і фахівець ніби непоганий, і комунікабельний, але не мав медичної книжки. Пообіцяв, що невдовзі зробить її і зателефонує мені за два дні. Минуло, однак, два дні, а він не телефонує. Сам йому подзвонив — не бере слухавки. А невдовзі дізнався, що він вже працює в одному з центральних закладів громадського харчування. Впевнений, що за ті кілька днів він не зміг би виробити собі медкнижку, але, очевидно, там вимоги були нижчими.

І такий випадок непоодинокий — рівень працівників і вимог до них постійно падає, як, відповідно, і рівень послуг. Сусідня Польща кілька років тому також зіткнулася з цією проблемою, бо поляки поїхали до Англії, Німеччини та Австралії, і переорієнтувалася на заманювання українців. Нині в тій країні руками наших же заробітчан будують житло для українців. Молодь отримує кредити під 3-4% на житло, автомобіль, навчання. Їм дадуть можливість легально жити і працювати, то, звісно, що молоді люди там залишаться і вже не повернуться. А коли в Україні ще й почнуть оподатковувати їх валютні перекази додому, що нині активно лобіюється, то взагалі заберуть дітей, рідних і остаточно переселяться до Польщі. А з чим тоді лишиться Україна?!

— Можливо, на таку ситуацію зокрема в ресторанному бізнесі впливає величезна кількість ресторанних закладів у Тернополі. У чому, на вашу думку, причина такого феномена — не в найбагатшому місті стільки ресторацій?

— Безумовно, це також одна з причин, але не основна, бо скрутна ситуація нині в усіх галузях. Чому так багато ресторацій? А куди нині слід вкладати кошти? Кожен хоче якомога легше пережити цю кризу, без великих потрясінь. Люди щось собі розраховують, працюють, поки не увірветься терпець…

— А у вас особисто він ще не увірвався?

— От якби ми з вами спілкувалися на цю тему ще два місяці тому, то я би, можливо, відповів якось інакше. А нині… Знаєте, коли лише відбулася Революція Гідності ми дуже активно справді намагалися щось змінити в країні, пропонували і допомагали. Тепер вже бачимо, що то все намарно і нікому не потрібне. За останній час я дуже витратився і морально, і фізично в кількох проектах, тепер настала якась зневіра. Я навіть телевізійні новини перестав дивитися, щоб не бачити тієї мишачої метушні політиків. Ось незабаром розпочнеться чергова безглузда виборча кампанія, яка нічого доброго людям не принесе. Тому, ще дочекаюся старту сезону в травні, подивлюся, як буде далі, і тоді вирішуватиму, що робити.

З іншого боку, нас, тих, хто ще працює і дає можливість працювати іншим, просто змушують забити бізнес цвяхами і сказати, що все зачинено. Гадаю, що нині в країні відбувається затягування часу, щоб повиїжджали всі, хто має свою думку і може пручатися системі. Найголовніше, що немає доступних кредитів для бізнесу, а без них не буде розвитку і все швидко згасне.

Однак, я маю такий характер, що коли на мене все більше тиснуть оці «невидимі вороги», то також ще більше не хочеться здаватися. Напевно, це й дає сили ще боротися.