Безперечно, найголовніша політична подія минулого тижня – акція протесту біля парламенту. Вона об’єднала опозиційні політичні сили і громадські організації, але викликала також багато суперечок у суспільстві, медіа і кабінетах влади. Які висновки можна зробити після кількох днів жовтневого протистояння влади й вулиці? Інформація про акцію 17 жовтня з’явилася давно. Її планували, готували і закликали долучитися до неї. Основні вимоги організаторів акції, так звана “велика політична реформа” – створення Антикорупційного суду, зняття депутатської недоторканності й вибори за відкритими партійними списками. Поштовх для виконання цих вимог мала дати Верховна Рада України, проголосувавши за відповідні законопроекти. Ця політична реформа – не якась новація. Прийняти ці важливі закони обіцяли різні політичні сили: і ті, що нині входять до парламентської коаліції, і ті, що в опозиції. Але роки йдуть, а віз, як кажуть, і нині там: депутати залишаються з недоторканністю, а корупціонери великого масштабу на волі. Це і стало причиною протесту.

А тепер про те, чим він відрізняється від попередніх акцій. Вперше після Майдану на протесті зібралося так багато різних політичних сил. Усі вони критикують владу і періодично одна одну. Тут і “Батьківщина” Юлії Тимошенко, і “Рух нових сил” Міхеїла Саакашвілі, і “Самопоміч”, “Демократичний альянс”, “Справедливість”, “Громадянська позиція”… Разом з тим партійні прапори перебили інших учасників акції і громадські організації: «Центр протидії корупції», рух “Чесно”, «Реанімаційний пакет реформ». На мій погляд, це негатив. Було б добре, щоб старі політичні обіцянки нарешті були виконані, але дуже швидко протест “за” конкретну реформу перейшов у суто політичну фазу протесту “проти” влади. Багато людей, з якими я спілкувалася 17 жовтня, не могли чітко пояснити, в чому полягає політична реформа — це для них занадто високі матерії. Але вони легко могли обґрунтувати, чому незадоволені нинішньою ситуацією в Україні.

Що ще помітно — організатори акції змогли мобілізувати свій партійний актив. Це показує, що у багатьох партій сформовані регіональні структури, і вони реальні, а не лише на папері. Справді приїхало багато людей із усієї України. Добре організовані також колишні бійці добровольчих батальйонів.

Але наразі політикам не вдалося заохотити до акції більш широке коло учасників – громадянське суспільство. Тих, для кого політика не є чимось щоденним і невідкладним, хто виходить не під чиїмись прапорами, а заради свого майбутнього. Можливо, тому, що акція розпочалася в робочі дні, а, можливо, тому, що в Україні нині криза довіри як до влади, так і до опозиції. Якщо провести паралелі з грузинським сценарієм відомих подій 2003-го року, це радше нагадує замість «Революції роз» — «революцію мімоз»…

Утім, постійне порівняння даної акції з Майданом, як це роблять практично всі політологи та журналісти, на мою думку, недоречне. Мирні зібрання й акції протесту не мають обов’язково щоразу закінчуватися революцією і йти за тим же сценарієм. Тим більше, якщо вони впливають на прийняття рішень і хоча б частково досягають своєї мети.

Дуже дратує, коли представники влади кажуть, що і як робити вулиці. От, мовлялв, коли був «наш» Майдан, не було і того, і цього, от люди поводилися інакше, була інша атмосфера і взагалі це неправильно, бо на руку Москві… Нагадаю, що завдяки Майдану саме ці можновладці та депутати і стали владою. Вони не повинні про це ні на хвилину забувати. Тим більше, що вони точно не хотіли б повторення попереднього “справжнього” Майдану, який відправив усю владу Януковича відомо куди.

Міхеїл Саакашвілі — лише один із багатьох лідерів акції, а не головний організатор. Але політик вчергове продемонстрував, що в нього свій порядок денний і він його не узгоджує з іншими партіями. Думаю, що після прориву кордону Саакашвілі готовий до більш рішучих і провокативних дій, на відміну від інших. Які наслідки можуть бути від цього далі, позитивні чи негативні, — не беруся прогнозувати. Мені здається, можуть бути обидва варіанти.

І останнє: акція, незважаючи на те, що її хтось називає маргінальною, викликала великий резонанс у суспільстві. Користувачі соцмереж, може, і не вийшли на вулицю, але сам протест став головною темою тижня в інтернеті, на телебаченні, в парламенті і в адміністрації президента. Влада однозначно боїться! Тому я б не применшувала його значення. І було б добре, щоб старі політичні обіцянки нарешті були виконані, а далі побачимо…

Від редакції. Як стало щойно відомо, Українська міграційна служба відмовила Міхеїлу Саакашвілі в наданні статусу біженця. При цьому генпрокурор Юга Луценко відразу цинічно і публічно заявив, що тепер є всі підстави депортувати Саакашвілі з країни. Яке ж до болю знайоме слівце! У свій час ми всі Луценкові співчували, а насправді дуже шкода, що він так мало сидів… Нинішня влада прагне діяти не те, що по-новому, як запевняла, а взагалі ще радянськими репресивними методами. Садить у тюрми українських патріотів. Арештовує в Україні на догоду режимів опозиціонерів із Середньої Азії, Азербайджану та Грузії, які втекли до нас від розправи. А днями українські спецпризначенці пов’язали трьох соратників Саакашвілі і доправили спецлітаком до Грузії. Прийшовши до влади на людській крові, вони не просто стали на шлях проти людей, а дійшли до того, що навіть крадуть людей! Заявляючи на словах про Європу та цивілізаційні цінності, ця влада насправді нічого спільного із Європою не має, вона запроваджує в Україні азійсько-російську модель управління і є кровно антинародною.

Крістіна Бердинських