Тоді, такими ж холодними листопадовими днями три роки тому, ще ніхто нічого не знав. Ще нікого не побили. Ще ніхто не загинув. І мало хто передбачав, що зовсім скоро життя кожного з нас зміниться назавжди… 

Пам’ятаєте її? Каску, пофарбовану в наївний блакитний колір? Пам’ятаєте? Як напружено стежили, коли вона з’являлася у натовпі, бігла вперед під свист куль і витягувала поранених. Як вона  лежала на Інститутській, вся залита кров’ю… “Небо падає!” — пам’ятаєте? Так просив кричати 19-річний збаражчанин Устим Голоднюк, коли насуватиметься біда. Небо впало на Устима. Вся країна  в прямому ефірі бачила, як ридає дорослий чоловік — Володимир Голоднюк, як закриває очі убитому синові, як притискає до грудей його закривавлену каску…

Нині, три роки по тих подіях, батько нашого земляка, Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка Володимир Голоднюк збирає на війну солдатів української армії. Він — відомий волонтер, голова Штабу національного спротиву Збаразького району, його допомога солдатам у грошовому еквіваленті вже давно перевалила за мільйони гривень.  З ним нині говоримо про Революцію Гідності, намагаючись знайти відповідь на далеко не риторичні запитання: “за що?” і “чи не марно?”…  Коли заздалегідь прошу пробачення, що питатиму про те, що найбільше болить — незагоєне, скільки років би не минуло, —  стримано відповідає, тамуючи тремтіння у голосі:  “Я готовий говорити про Устима. У нас так склалося, що про Героїв Небесної Сотні згадують раз у рік, а я б хотів, щоб пам’ять про них жила… Я буду говорити.”

— Пане Володимире, для когось чергова річниця Революції Гідності — свято, а для когось цей день назавжди залишиться іншим…

— Я не вважаю 21 листопада — день початку революції —   траурним днем. Я вважаю, що це день народження нашої нації. Це день її пробудження. Коли люди зрозуміли, що не можуть далі миритися зі злочинною владою і взялися захищати свої права. Вони вийшли на Майдан відстояти свої права і сказати злочинній владі “ні”. Для мене це радше день гордості.

— Цими днями ми згадуємо про тих, хто підпирав собою небо. Ваш Устим поїхав на Майдан одним із перших…

— Устим був там з перших днів. Буду відвертим: не скажу, щоб я відразу підтримав його. Їдучи на Майдан, він не радився зі мною, і про те, що мій син там, я дізнався аж 29 листопада. На вихідні він, студент Бережанського агротехнічного інституту, завжди приїжджав додому, а тут не приїхав. Я  подивився новини і відразу ж зрозумів, що він на Майдані. Дзвонив, просив його повернутися додому, незважаючи на те, що тоді на Майдані ще все було спокійно. Ніби чув батьківським серцем непоправне…

— Але згодом ви самі склали йому компанію на Майдані…

— Я, чесно кажучи, себе майданівцем не вважаю. Кілька разів приїжджав на Майдан — щоб підтримати сина. Мені імпонувала його тверда позиція. А от у мене була зневіра, що насправді можна таким чином щось змінити. Я свого часу був таким же юним максималістом, учасником Революції на граніті, голодував на тодішній площі Жовтневої революції, думаючи, що можна змінити стан справ у країні миттєво й відразу. І переконався у правильності аксіоми, що революції здійснюють мрійники, а користають з її наслідків негідники.  Але я бачив, що для Устима події на Майдані були дуже важливі. Коли я приїжджав, він з таким захопленням знайомив мене зі своїми новими друзями, так щемно просив дозволу носити козацького чуба — він заслужив право його носити, вистоявши свій перший у житті бій… Він жив Майданом, це було видно. Його подруга-майданівка Оленка Стадник колись  дуже влучно сказала: “Майдан був створений для таких, як Устим, а такі, як Устим, створили Майдан…”  Для нього було важливо, що я приїжджав, — це його надихало. Я пам’ятаю, як ми зустрілися у ніч на 20-те лютого. Я їхав, щоб його забрати, бо там було уже не те, що гаряче, — Майданом ішла Смерть… Він це відразу по мені побачив і сказав: “Тату, нічого не говори, я звідси не поїду…” Твердий у мене був хлопчик. Надзвичайно сміливий… Я віддзвонився додому і сказав, що залишаюся разом з ним. Він, коли це почув, сказав: “Тату, ми точно переможемо…”

 — Забираючи Устима з Майдану, ви, не стримуючи сліз, сказали: “Нехай його смерть допоможе Україні…” Вибачте мені за це запитання, але — допомогла?

— Ви хочете запитати, чи не розчарувався я? Я ніколи не розчаруюся  і поясню чому. Бо пробудилася нація. Після Майдану, після його величезної жертви народ уже не буде таким, яким був до цього. Ні-ко-ли! Відбулися незворотні зміни. Можливо, ми ще не бачимо їх там, де передусім хотілося б… Треба усвідомлювати, що зміна країни — це не заміна уряду і урядовців. Зміна країни — це зміна мислення саме громадян. Ми як ніколи близько підійшли до розуміння “хочеш змінити країну — змінися сам”.  Халяви не буде, ніхто не зробить нашу роботу за нас.

На мою суб’єктивну думку, говорити про те, що країна справді змінилася, можна буде, коли підросте нова генерація тих, хто народився уже після Майдану…  Тисячі Устимчиків, Назарчиків, Захарчиків, Сергіїв  будуть виховані на прикладі Небесної Сотні. Міняти країну — це буде їх обов’язок. А наш обов’язок — правильно їх для цього виховати.

— Але ж, зважаючи на нашу шокуючи дійсність, мимоволі піддаєшся занепадницьким настроям: навіщо усе це було, якщо нічого глобально не змінилося? Влада як крала і брехала, так і робить, а так  хоча б хлопці були живі…

— Не можу сказати, що про це не думав. Я про це думав мільйони разів: “а що, якби?..”   Мільйони разів про це думав. Я себе звинувачував у тому, що, може, погано Устима переконував, може, треба було його силою забрати з Майдану чи взагалі туди не пускати… Я переконував його, як міг. Я казав: “Ти повинен народжувати дітей, виховувати їх патріотами і таким чином міняти Україну. Якщо ти загинеш, то що буде?..” Але він був максималістом.  Я навіть картав себе за те, що назвав його Устимом: “Устим” — з латинської “юстус” – справедливість, і це загострене почуття справедливості не давало йому сидіти вдома…  Я віддав би своє життя, аби моя дитина була жива — ви ж розумієте, що це не просто пафосні слова… Це справді так. Він надто юний був для смерті. Він мав ще жити. Але я пишаюся вчинком свого сина.

— Якби Устим був нині з нами, він би…

— …Був на фронті. Це навіть не підлягає сумніву. І, знаєте, я б його підтримував і був би там поряд з ним. Але, втративши свого сина, я вирішив допомагати людським синам і тішуся, якщо завдяки волонтерству, доставці екіпірування, оптики чи тепловізорів врятував чиєсь життя.  Може, це і є моя місія… Більше двох років триває війна, всі втомилися, волонтерам дедалі важче, особливо коли удома сім’я і двоє малих діток, а тато весь час у штабі… Мені й тут допомагає Устим…  Вибачте, важко говорити, голос тремтить…  Устим дає мені силу, бо я роблю це не в його ім’я, а за себе і за нього.

— Зустрічаючись з президентом, ви не побоялися гостро висловити свою думку щодо того, що нині відбувається в країні…

— Кров Героїв повинна “стукати” у серце президента.  Не шкодую, що, можливо, трошки зарізко тоді висловився. Але президент — це людина, яку “найняв” народ. І він повинен працювати для народу. І якщо він десь недобре вчинив — народ має право вказати йому на цю помилку. Коли кілька днів тому був у Києві, мені незнайомі люди тиснули руку і дякували за ці слова. Ми й нині плануємо робочу зустріч із президентом. Ми — це громадська організація “Родичі Небесної Сотні”, в якій я є заступником голови. Нас цікавлять результати розслідування. Наша  держава показала себе безсилою у розслідуванні злочинів, коли є сотні фотографій, десятки гігабайт відео… І розписалася, що знайти нікого не може. Але я вірю, що імена і замовників, і убивць будуть названі. Тільки не сьогодні й не завтра. Якби цим займалися незалежні експерти з-за кордону, справи пішли б набагато швидше. Але час покаже, чи маю я рацію. Ті ж уламки історії, які думають, що вже відсиділися або пригрілися у кабінетах, глибоко помиляються: все одно всіх дотиснемо, і наші діти будуть жити в нормальній цивілізованій країні.

— Ви віддали Україні сина, а вона вам —?..  

— Після загибелі Устима я отримав багато листів із фото: матері писали, що назвали своїх синів Устимками, аби пам’ять про мого сина жила у них… Одна така мама навіть приїжджала до мене із своїм маленьким  Устимком… Я дивився на нього і згадував свого сина, його дитинство, як гладив його пшеничного чуба… Мій Устим загинув за Україну, а наші Устими хай живуть для України…