9 березня під час урочистостей, присвячених 203-ій річниці від дня народження Тараса Шевченка, голова Тернопільської ОДА вручив громадсько-політичному діячеві, члену Тернопільської міської громадської організації «Інститут національного відродження імені Ігоря Герети» Володимиру Колінцю високу державну нагороду — орден Свободи. Варто зауважити, що пан Володимир серед мешканців Тернопільщини отримав цю поважну відзнаку першим.
— Треба додати, що першим серед мешканців Тернопільської області, які нині тут проживають, — наголошує Володимир Колінець. — Троє вихідців Тернопільщини орден Свободи уже отримували, але вони тут не проживають і отримали його за поданням не тернопільських структур. Це — знаменитий художник Іван Марчук, уродженець Лановеччини, який давно живе у Києві; політичний дисидент Микола Горбаль, сім’я якого у 1946 р. з Лемківщини була переселена в Заліщицький район, нині також уже давно киянин; та наш відомий, на жаль, уже покійний земляк Богдан Гаврилишин, родом із Коропця Монастириського району, який тривалий час проживав у Канаді.
Взагалі, за дев’ять років (орден Свободи в Україні почали вручати з вересня 2009 року, — ред.) кавалерами ордена стали близько півсотні людей, третина з яких іноземці, які підтримували і підтримують Україну. Це високі державні посадовці, зокрема, президенти п’яти держав, два сенатори США, Борис Нємцов, Вселенський патріарх Варфоломій. З українців — такі відомі особистості, як Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Ігор Калинець, Дмитро Павличко, Ігор Юхновський та інші. Цього року кавалерами ордена Свободи стали Ренат Чубаров і я.
— А з вашого покоління когось ще відзначили?
— З представників мого, тоді ще молодого покоління, які наприкінці 1988-го — на початку 1989-го років стали на шлях боротьби за відновлення державної незалежності України, посмертно нагороджений тільки Василь Червоній із Рівного.
— У Тернополі разом з вами революційні процеси починали чимало громадсько-політичних діячів. Як гадаєте, чому відзначили саме вас?
— Так, зі мною починали боротьбу Михайло Левицький, Марія Куземко, Василь Турецький, Ярослав Демидась, Богдан Ткачик, покійні Георгій Петрук-Попик, Левко Горохівський та Левко Крупа. Варто сказати, що моє ім’я подав до нагородження Інститут національного відродження ім. І. Герети. Чому нагородили мене? Певну роль відіграло те, що нині з усіх депутатів ВР першого скликання від Тернопільщини лише я один живу на території нашої області. Без зайвої скромності хочу сказати, що коли я був депутатом Верховної Ради, мене знали в усій Україні. Після проголошення Акта Незалежності взагалі змушений був поголити бороду, бо у Києві, Львові і Тернополі люди не давали мені спокійно пройти вулицею — зупиняли, щоб поговорити, про щось запитати. Коли поголив бороду, вже не всі мене впізнавали, пройти було легше (сміється, — ред.).
— Депутатом Верховної Ради УРСР та депутатом Тернопільської міськради вас обрали у березні 1990-го. Як депутат ви передусім запам’яталися громаді своїми різкими виступами та радикальними діями…
— Час вимагав цього. Я був одним з ініціаторів прийняття міськрадою Декрету про владу, відповідно до якого на території м. Тернополя компартія від влади була відсторонена, а вся влада перейшла до міськради. Був також ініціатором зняття пам’ятника Леніну в Тернополі та перейменування вул. Леніна на проспект Бандери. А у липні 1990 року разом з народними депутатами Левком Горохівським та Марією Куземко очолив похід нашої громади від Катедри до будинку обласного управління КГБ, де провели віче і перед входом поклали труну — як символ смерті комуністично-кагебістської системи.
— Чим вам особисто найбільше запам’яталася робота у Верховній Раді?
— Маю за велику честь, що був одним серед тих, хто добився включення до порядку денного І-ої сесії ВР УРСР питання про прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР, яку 16 липня 1990 р. було прийнято. У жовтні 1990 р. був одним із семи депутатів ВР, які взяли участь у студентському голодуванні. Врешті-решт ВР прийняла постанову щодо вимог голодуючих студентів, у якій були доленосні для України пункти.
— А що за історія з Джорджем Бушем?
— 3 серпня 1991 р. депутат ВР СРСР Георгій Петрук-Попик і я під час виступу у ВР УРСР президента США Буша-старшого підійшли приблизно за три метри до трибуни і розгорнули написаний англійською мовою плакат «Україні не ваших доларів треба, а волі!» Буш, не знаючи, як ми діятимемо далі, на мить припинив виступ, занепокоївся, але, оскільки ми нічого не робили, продовжив промову. Перед тим американський президент побував у Москві, і ми знали, що він виступатиме за збереження СРСР і проти виходу з нього України. Через три тижні було проголошено Акт Незалежності України. Очевидно, Буш зробив висновки з нашої дії, бо згодом США схвально поставились до прийняття Акта незалежності і визнали Україну як незалежну державу.
— Окрім ордена Свободи, у вас чимало нагород. Яка для вас найцінніша?
— Орден Свободи — справді висока нагорода, за статусом це друга нагорода після Героя України. Та зауважу, що, крім високої честі, матеріальних пільг вона не передбачає. У 2009 році я ще отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня, маю багато почесних грамот. Та найцінніші для мене — медалі «Учасник Помаранчевої революції» та «Учасник Євромайдану». Гадаю, усім зрозуміло, чому.
Довідка
Орден Свободи — державна нагорода України, встановлена для відзначення громадян за видатні та особливі заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, консолідації українського суспільства, розвитку демократії, соціальноекономічних та політичних реформ, відстоюванні конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Володимир Колінець, Орден Свободи, Тернопіль