Цими днями Тернопілля, як і вся Україна, вшановувало 70-ті роковини  депортації українців зі Східної Польщі, яка отримала назву операція “Вісла”. Що ми знаємо про неї? Упродовж квітня-серпня 1947 року з Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини було насильницьки і нелюдськи депортовано від 137 до 150 тисяч українців, а за деякими даними – до 180 тисяч. Історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, називає операцію “Вісла” злочином польських комуністів, спланованим у Москві, проводячи паралелі з етнічними чистками Сталіна і діями нинішньої влади Росії в анексованому Криму та на окупованих територіях Донбасу. Людей, немов худобу (а часто й справді в одному вагоні разом із худобою!) товарняками вивозили на північний захід Польщі, на так звані понімецькі землі (території, відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни), звідкіля вони тікали у Галичину: переважно на південь Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, туди, де ландшафт нагадував  рідні простори…   

Ще одним важливим моментом є сприйняття акції “Вісла” не як поодинокої військової операції. Виселення українців з їхніх етнічних теренів –  Холмщини, Надсяння, Бойківщини і Лемківщини – почалися вже в 1944 році. Місцевих мешканців вивозили на територію Радянської України — перші депортації відбулися під приводом “обміну населенням” —  для цього між урядами УРСР і Польщі було підписано відповідну «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Це перше виселення українців зі споконвічних українських земель, що на той час належали Польщі, хоча й мало бути нібито винятково добровільним, насправді проводилося примусово та із застосуванням військової сили. Операція “Вісла” у 1947 році стала кульмінацією великого злочину депортації українців, так би мовити, трагічним фіналом українського життя на цих теренах. Корінне українське населення звинуватили в співпраці з УПА й застосували до нього принцип колективної відповідальності. 

Свідки тих трагічних подій пригадують шокуючі подробиці, від яких стигне кров у жилах:  як люди під дулами автоматів збиралися за лічені години, як тих, хто не хотів їхати, “стимулювали” спаленими селами, як дорогою добивали старих та немічних, як знущалися над вагітними та убивали немовлят… Сотні були убиті, тисячі – ув’язнені в концтаборі Явожно за підозрою у співпраці з упівцями або ж просто за намагання повернутися назад у рідні домівки.  Спалені українські житла, зруйновані церкви та українські цвинтарі: після депортації 1947 року безліч українських сіл назавжди зникли з лиця землі, опустіли цілі регіони, практично припинила своє існування унікальна народна культура…

Це ще одна з найтрагічніших сторінок в історії українського народу і один із наймасштабніших злочинів московського та польського комуністичного тоталітарного режиму проти українців. 

«Про те, що батькова родина пережила депортацію, не можна було розповідати…»

Операція “Вісла” —  це не тільки трагічна історія, а й незагоєна рана, яка все ще болить…

— Я зростав, розуміючи, що наша родина не така, як інші, що щось нас вирізняє,  — пригадує депутат Тернопільської міської ради, “свободівець” Володимир Стаюра. — Уже будучи школярем, я дізнався (хоча про це фактично заборонено було говорити!), що аж трьом поколінням нашої родини — моєму батькові, дідусеві з бабусею та прабабусі — довелося у 1947 році пережити усі жахи примусової депортації: комуністичні режими Польщі та СРСР позбавили їх домівки і права жити на рідній землі.  Сім’я мешкала неподалік Перемишля, мала хату та господарку, дідусь Андрій був високоосвіченим чоловіком, більше того  —  очолював українську “Просвіту” і брав участь у націоналістичних рухах… І хоча, зважаючи на те, які жахіття творили польські каральні загони з тими, кого запідозрювали у зв’язках з УПА, нашій родині, ще можна сказати, “пощастило” —  усі залишилися живі-здорові, та все ж той біль людей, які за одну ніч були вигнані зі своїх будинків, мусили покинути усе — напрацьоване добро, намолені церкви, могили своїх предків, більшість з яких сьогодні знищені і забуті, залишився назавжди з ними…

Минуло багато часу, перш ніж я з’ясував правду про операцію “Вісла” і натрапив на архівні матеріали, які мені все прояснили. Уже у зрілому віці я доконечне зрозумів, у чому полягала ця депортація і як вона відбувалася. Нині можу упевнено сказати: операція “Вісла”  — геноцид українців. Знаю про це не з книжок, а з історії своєї родини… Причому геноцид свідомий, продуманий та спланований.  Це було найстрашніше, що можна собі уявити: ти жив, працював, а тоді тебе звідти просто вивезли у товарняку, бо ти… українець!

Ще малою дитиною я бачив протест мого дідуся – він ані дня не працював на радянську владу, яку зневажав, був запеклим противником комунізму і в сімейному колі цих поглядів не приховував. Його спротив тоталітарній машині передався й батькові: аби отримати квартиру у Тернополі, слід було вступити до комуністичної партії. Тато того не зробив, і квартири ми так і не отримали…

Уже згодом я дізнався, що, живучи у Польщі, дідусь був доволі небідною людиною: у нього був житловий будинок на 240 “квадратів”, а ще 5 гектарів землі, господарка…  Він дуже хотів ще хоча б раз побачити свою вотчину, і його мрія здійснилася:  наприкінці 70-их батько добився для нього дозволу відвідати родинне гніздо. Я тоді був ще маленьким і з ними не поїхав, але пригадую, як дідусь зі сльозами на очах розповідав про ту поїздку, в якій переплелись журба і радість…  Дідусь завжди казав, як було б добре, якби вдалося наш родинний будинок повернути у нашу власність. Я сподіваюся, що тепер це буде можливим і намагатимуся виконати заповіт діда…

Згодом, уже наприкінці 90-их, коли я з дружиною і маленьким сином також поїхав туди, ми були приємно подивовані тим, як щиро і сердечно нас прийняли у Польщі, як далека родина та практично чужі люди зворушливо опікувалися нами.   Я думаю, що на рівні простого народу — поляків і українців — не було ворожнечі. І винні у трагедії тоталітарні режими — комуністична партія Польщі та Радянського Союзу.

Нині точиться чимало суперечок щодо того, як нам спілкуватися з офіційною Польщею, щоб і ця трагедія не залишилася забутою, і щоб зберегти нормальні відносини між державами. Для цього перш за все потрібні освітні програми, які покращили б знання поляків про операцію “Вісла”, крім того, думаю, що такі ж програми не завадили б і самим українцім…

Я вкотре наголошую: ми не засуджуємо теперішню Польську державу і не прагнемо реваншу. Українці не хочуть повернення територій, а хочуть належного догляду за могилами рідних і вільного доступу до них. Не хочуть вибачень, а хочуть визнання трагедії, — щоб злочин назвали злочином. Операція “Вісла”, депортації 1944-1951 років – це був страшний злочин комуністичної репресивної машини, яка нищила усі держави, до яких вона доторкалася. На мою думку, операція “Вісла” повинна стати уроком толерантності для польського суспільства. І справедлива, демократична, християнська і європейська Польща, якщо вона такою хоче залишатися, має усвідомити, що жодного виправдання таким злочинам немає. І якщо ми не хочемо, щоб такі трагедії повторювалися, то наша пам’ять має бути відновлена, злочини визнані і засуджені, а депортовані та їхні нащадки належним чином пошановані, — саме для того, аби на майбутнє ми мали можливість жити мирно, але й водночас жити гідно.