Забігла сьогодні в магазин. У черзі переді мною жінка з донькою. Дівчинці років п’ять. «Мамо, можна я сама викладу продукти на стрічку?» — запитує вона. Дуже хоче допомогти. Мама нервується, може, запізнюються кудись, може, просто не виспалася. «Давай, тільки швидше», — каже вона доньці неуважно. Дівчинка з усією пристрастю починає метати продукти з візка на стрічку. Поспішає. Мама довірила таку справу! Треба виправдати очікування. І раптом…
Пакет з пшоном падає на підлогу і тріскається. Пшоно майже не висипалося, але пакет подерся. Дівчинка в жаху завмерла. Що вона накоїла! — Ну ось, — мама зітхає. — Так і знала! Ось довір тобі! За що не візьмешся, нічого нормально зробити не можеш… Треба тепер взяти новий пакет пшона! Дівчинка беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона нічого не вміє. Так сказала мама. — Давайте сюди цей, там же майже не висипалося, я вам в пакетик покладу, і заберете, ви ж порвали! — каже касирка. — Ми не порвали, ми кинули. Він сам порвався. Мені потрібен цілий пакет пшона! — роздратовано каже мама. Вона сама переклала продукти, що залишилися, на стрічку. І, попри невдоволення всієї черги, пішла брати інший пакет пшона. — Дайте пакет, — прошу я касирку, беру кульочок і прошу дівчинку, яка застигла, мов мумія, біля каси. — Допоможи зібрати пшоно, будь ласка. Вона сідає навпочіпки, і ми з нею разом збираємо пшоно в пакет, поки мама дівчинки повернулася і розрахувалася за покупки. — А що тепер з цим пшоном, яке ваша дочка розсипала? Мама приготувалася до скандалу. — У вас тут завжди закладена у вартість така ситуація. Що ви мені розказуєте! Я можу геть весь алкоголь перебити,
і то не зобов’язана за нього платити. А тут пшоно! — А хто за нього повинен платити? Я? — заводиться касирка. Так. Дівчата, зупиніться! Ну навіщо нагнітати на порожньому місці? Навіщо тиражувати взаємне роздратування? — Я куплю це пшоно, — кажу я. — За умови, що ваша донька допоможе мені перекласти продукти на стрічку. Вона так вміло це робить. А у мене рука болить. Мама дівчинки впіймала мій переконливий погляд. І, ніби отямившись, сказала: — Так, Лідочко, допоможи тьоті… У неї рука болить. Я, щоб дівчинка не бачила, показую «Клас!» своєю абсолютно здоровою рукою. Лідочка оживилася і почала акуратно перекладати мої продукти на стрічку. Старається. Поглядає на маму. — Яка у вас помічниця росте! — кажу я мамі Ліди голосно, щоб дівчинка чула.
— Так. І не кажіть! Вона і підлоги у мене вміє мити. І прання на машинці вмикати! — Нічого собі! Справжня наречена! — підіграє нам дядечко, який стоїть за нами. — І вареники я тобі допомагала ліпити, — нагадує збентежена Ліда. — Оооо, вареники! Це просто диво, а не дитина! Ось виросте — відбою від кавалерів не буде. Я б сам вже сьогодні одружився з вашою Лідою, але одружений вже двадцять чотири роки. А от якби не дружина… Всі в черзі сміються. Тим часом мої продукти вже на стрічці. Я швидко складаю їх в пакети. Ми одночасно з Лідою і її мамою виходимо з магазину. — Лідо, а ти коли-небудь була у Венеції? — запитую я. — Де? — У Венеції.
— Ні… Я тільки в Одесі була. — Знаєш, я теж поки що не була. Але читала, що там є площа, на якій багато-багато голубів. І вони майже ручні. Сідають людям на плечі. І на голову. І люди з ними фотографуються. Уявляєш? — Класно! — Хочеш зараз опинитися у Венеції? — Тут? Зараз? — дивується Ліда. — Так! — я дістаю пакет з пшоном. — Тут і зараз. Ми відходимо від магазину на прямокутничок простору, де нікому ніхто не заважає, і я кажу: — Лідо, ти дуже нудно впустила пшоно. Воно навіть не розсипалося. Впусти так, щоб — бамс! Щоб все розсипалося. Ліда озирається на маму. Та вже все зрозуміла, усміхається і хитає головою. Ліда бере у мене пакет з пшоном. — Прямо на землю? — Прямо на землю! Ліда радісно висипає пшоно на землю, воно розсипається жовтим мандариновим салютом і вмить…
Почорніло небо! Як пишуть у казках. З дахів, з проводів, невідомо звідки величезна хмара голодних голубів стрімко пікірує до ніг Ліди, яка захоплено верещить: — Мамо, мамо! Дивись, як їх багато!!! Мамо, мамо! Вони їдять наше пшоно!!! Мамо, ми у Венеції!!! Ми з її мамою сміємося. — Як гарно! Дякую вам. Протверезили мене. А то у мене сьогодні поганий день… — каже мама Ліди. — Поганий день щохвилини може стати хорошим. Місто щохвилини може стати Венецією. — Так, я вже зрозуміла, — сміється мама. — Воно уже стало… Вона притискає до себе щасливу Ліду. Ну все, тут я більше не потрібна. Фея розсипаного пшона, голодних голубів і щасливих дівчаток полетіла далі. Пам’ятайте, будь ласка: щохвилини все може змінитися на краще. Або зачекайте. Або… самі змініть.
Ольга Савельєва
Джерело: НОВА Тернопільська газета