Фотограф зі Збаража Михайло Дячун, який понад 15 років живе в США, є родичем Героя України Олександра Дармороса з Хмельницького. Михайло одружився з сестрою ветерана Тетяною. Саме завдяки Олександру вони познайомилися, коли той перебував на лікуванні у штаті Мічиган. Тетяна доглядала за братом, Михайло допомагав у всьому як волонтер. Так їхні долі поєдналися.

Подружжя залишилося в Америці. А ось Олександр повернувся до рідного міста, невдовзі познайомився зі своєю землячкою Лесею — одружилися і нині щасливі разом. Проте ветеран АТО, попри боротьбу з фізичним болем, пройшов раніше ще й непрості випробування в особистому житті. Олександр — надзвичайно сильний духом, незламний, сповнений наснаги до життя, як психолог допомагає нині військовим. Про це «НОВІЙ…» розповів колишній наш земляк Михайло Дячун.

— Михайле, ви багато років живете у США, але вболіваєте за Україну, від початку війни на Донбасі допомагаєте військовим. Чому виїхали за кордон?

— Свого часу я працював у районній газеті в Збаражі, у рухівській газеті «Гомін» — це було демократичне видання, нас тягали кадебісти, але не могли нічого вдіяти. Ми боролися! Я пройшов Революцію на граніті, брав участь у всіх патріотичних акціях. Це було і залишається моєю стихією. Всією душею я підтримував Помаранчеву революцію, але зміни в країні не відбувалися. На той час я мав бізнес — гуртовню з постачання безалкогольних напоїв у районі, збудував маркет. Проте бізнес «душили» поборами. Коли я виграв «Зелену карту», відразу все продав і подався з сім’єю до США. Пройшов різне на чужині — мив посуд у ресторані, займався будівництвом, сформував свою бригаду робітників, нині працюю в американській компанії, яка забезпечує життєдіяльність житлових комплексів. Досі захоплююся фотографією. Роблю світлини на українських заходах, на мітингах, виставляю в соцмережі. Від початку війни займаюсь волонтерством. У штаті Мічиган велика громада земляків із Тернопільщини — найбільша в США. Під час Революції Гідності наша спільнота щиро вболівала, потім спрямували зусилля на допомогу військовим.

Співпрацюємо з українськими госпіталями — за роки війни доправили тонни гуманітарної допомоги. Тетяна також активно долучилася до волонтерського руху. Відправляємо в госпіталі медпрепарати, інвалідні візки, милиці… Зараз готуємо контейнер — до пів сотні інвалідних візків. Шваґро Сашко погодився бути регіональним волонтером на Хмельниччині, допомагати місцевому госпіталю та побратимам, які пройшли війну, мають інвалідність.

— Згадайте про ваше знайомство з Олександром Дарморосом…

— Олександр — колишній розвідник 8-го полку спецпризначення, підірвався на ворожій міні на передовій у березні 2016-го. Отримав осколкові поранення по всьому тілі, втратив зір, залишився без частини ноги. Він закрив собою побратимів. Переніс десятки операцій, пережив роки лікування та реабілітації в українських лікарнях та в клініках США. До війни вчителював на рідній Хмельниччині. Українська громада у Мічигані запропонувала Олександрові приїхати на лікування. Більше двох років американські лікарі допомагали йому відновитися. Познайомився я з Сашком на святі в Українському народному домі. Його глибокі мудрі слова зачепили багатьох за живе, люди плакали. Сашко пройшов пекло… Українці поселили ветерана в приватному будинку разом з іншими побратимами, які приїхали на лікування. Оскільки я жив неподалік, то часто навідувався до Сашка, підвозив його у клініку, на прогулянку. Так ми потоваришували.

— Олександр прилетів у США з жінкою, з якою одружився в госпіталі в Україні. Цей романтичний сюжет облетів усі телеканали, але згодом усе закінчилося гучним скандалом…

— На жаль, Сашкові довелося пройти ще й таке. До війни він був розлучений. У важкі хвилини після поранення поруч з’явилася його давня знайома. Погодилася одружитися. Але вона виявилася не цілком порядною людиною. Насміхалася з чоловіка, принижувала, знімала відео, як він шукає наосліп протез, і виставляла в інтернет… Врешті забрала чималу суму, яку українці зібрали на протези ветеранові, й пішла до нового кавалера… Сашко був у відчаї, ледь не на межі самогубства. До фізичного болю додалася важка внутрішня рана. Можливо, та жінка не змогла витримати поруч із покаліченою людиною, але могли спокійно розійтися, а не так… Сашко міг судитися через гроші, але залишив це на її совісті. Бог їй суддя.

— Хто після пережитого допомагав Олександрові повернутися до життя?

— Він не залишався сам. Про нього якийсь час піклувалася мати Олександра Півнєва, якому відірвало ногу. Він теж лікувався в США.  Але згодом довелося приїхати сестрі нашого Сашка. Тетяна залишила вдома трьох дітей-підлітків, яких виховувала сама, і подалася допомагати братові. Півтора року турботливо доглядала за Сашком, виходила його. Це була велика підтримка! Сашкові зробили протези на очі, пластичні операції на обличчі, виготовили біговий протез на ногу — ожив! Я часто бував у них, бачив мужність і відданість його сестри. На той час я був розлучений, тож між мною і Тетяною зародилися стосунки. Сашко радів за нас! Казав, що, мабуть, він мав опинитися на іншому континенті, щоб і ми тут зустрілися. Більше двох років Сашко жив у США, а потім повернувся в Україну.

— Олександр Дарморос брав участь у марафонах у Вашингтоні, пробігав кілометри наосліп…

— На протезі, з абсолютною втратою зору бігає марафони! Сашко переніс багато складних операцій, бувало, що його шили мало не щотижня. Мужньо все терпить! Я був присутній під час протезування — дивувався його витривалості. Безумовно, йому було важко фізично і морально, але він стискав зуби й усміхався. «Нічого страшного, ніби зуба вирвати», — жартував. Це приклад наслідування навіть для здорових, адже ми часто скаржимося на життя, на незначні труднощі, недооцінюючи те, що маємо. Немалу роль зіграв генерал-майор запасу Збройних Сил України Володимир Гаврилов, який був військовим аташе у Вашингтоні. Спілкувався з моїм шваґром, підтримував його. Багатьох вражала Сашкова наснага до життя. Українська спільнота придбала для нього бігову доріжку, велосипед-тренажер. Щодня він намотував кілометри. Чи зима, чи спека, чи негода — ми виїжджали до парку. Сашко гуляв із собакою-поводирем, яку йому подарували в США. Коли йому зробили спортивний протез, не бігав, а літав. Був щасливий! Їздив на змагання до Вашингтона. Згодом спеціально з України ще раз приїжджав на запрошення американців на міжнародний марафон. Пробіг у супроводі 10 кілометрів! Не зійшов з дистанції, довів собі та іншим, що немає нічого неможливого.

— Як тепер живе ваш шваґро?

— Мешкає у Хмельницькому, кілька днів тому захистив магістерську працю з психології. Продовжує нести службу в своїй бригаді — військовим психологом. Дає стимул до життя побратимам. Веде свій YouTube-канал. Пройшов курси й нині робить унікальні масажі. Його очі — це руки. Добре відчуває людський організм. Вивчає англійську та японську мови. Кожен його день розписаний по хвилинах. Ще за часів Порошенка Сашкові придбали будинок на околиці Хмельницького. Петро Олексійович приїжджав до нього.

У шваґра склалося й особисте життя! Сашко і Леся познайомилися випадково, вони близькі духовно. Шваґро щасливий, що після пройденого знайшов кохання і справжнього друга, який не зрадить. Біля будинку вони мають невеличкий город. Сашко вирощує рідкісні кущі, полуниці, овочі. Сапає, збирає врожай.

Навіть сам рубає дрова! Працює, можливо, більше, ніж зрячі люди. Робить неймовірні зусилля, щоб бути над собою, над проблемами і ще й допомагати іншим. Сашко навіть навчився грати на бандурі! У США йому подарували дві бандури. З вчителькою швидко освоїв інструмент. Гра на бандурі допомогла шваґрові опанувати себе, врівноважити душу й тіло. Коли я приїжджав в Україну, то гостював у Сашка в Хмельницькому. Щиро радію за них з дружиною — вони Богом створені одне для одного. Сашкові сила волі й віра долають всі труднощі. Війна сильно покалічила його, але він переконаний, що жертви українців недаремні, що треба й далі захищати Україну, боротися за нашу Незалежність.