На жаль, через карантин не було очікуваної прем’єри «46 моментів щастя», де вона виконує одну з головних ролей, не було бенефісу та оплесків шанувальників. Утім, пані Ярослава через те зовсім не журиться. Впевнена: все ще відбудеться, тільки згодом! Нині ж найважливіше, що поруч – найдорожчі її серцю люди, а у душі – додає сили мандрівка у світ щасливого дитинства, коли прийшло усвідомлення себе. 

– В американського письменника та мислителя Карлоса Кастанеди є одна суперідея – місце твоєї сили. Це те місце, де було людині найкраще впродовж її життя. І коли тобі важко, коли щось допікає – перенесися думками туди на мить і повернешся очищеним та оновленим. Для вас таке місце – Джуринська Слобідка, де ви народилися?
– Саме так! Усвідомлення себе прийшло до мене тоді, коли трави сягали мого зросту, я боялася загубитися у них, не знайшовши стежинки додому. Зелені стрибоконики, червоні сонечка видавалися мені велетенськими дивовижними звірами. Кукурудзяні качани з кольоровим волоссям були першими моїми чарівними ляльками. Здавалося, таким скарбом володію тільки я! Трав’яні калачики слугували неперевершеними ласощами. Мама ніколи не зачиняла віконце у хлів, бо там ластівка звила гніздечко і невпинно літала туди й назад, аби втамувати голод своїм діткам. Пізньої осені батько знаходив у копиці соломи за хатою сплячого їжачка і дбайливо переносив у хлів, щоб він у теплі перебув зиму. Мене заворожували зорі! Хотілося побачити того, хто володіє такою велетенською драбиною, аби розвішувати їх так високо.
Виціловуючи мене зранку, мама благословляла новий день, який щоразу відкривався небаченими досі дивами.
З часом трави ставали нижчими, а я, дивним чином, уже могла сягнути наповнених сонцем паперівок, які розсипалися від дотику руки і були такими запашними, як більше ніколи! Я лягала у затишні трав’яні долоні і, вдивляючись у безмежне незвідане заворожуюче небо, безкінечно мріяла. Вимріювала собі долю. Мій дивовижний кольоровий дитячий світ… Я повертатимусь до нього все своє життя.

– Ідучи за мрією, ви досить юною подалися в інший куточок України…
– Так, у 15-річному віці, покинувши всі свої скарби, я вступила до театрального училища у величезному місті Дніпропетровськ, нині Дніпро. Там почалося моє майже доросле життя. Здобуваючи фах актриси, я занурилася у науку. Мої розкішні трави, їжачки, ластівки, кульбабки, калачики були завжди зі мною у снах, у думках, додавали мені сили у великому чужому краї. І знову усвідомлення: у російськомовному місті я вперто розмовляла українською, носила вишиванку і з гордістю сприймала вигуки «Бандерівка!» на свою адресу. Я українка! Я маю свою мову! Я люблю свою землю!
Якою ж гордістю наповнювалося моє серце і сльози радості вмивали моє обличчя у 2014-ому році, коли постало моє рідне Дніпро, коли місто заполонили жовто-блакитні стяги! А ще там, у студентські роки, я зустріла хлопця, що запалив у моєму серці вогник (чоловік пані Ярослави – режисер Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка, народний артист України Олег Мосійчук – ред.). Дякую тобі, Дніпро!
– Мрія здійснилася, ви зіграли сотні ролей. Яка ваша сценічна героїня вам найближча?
– Театр. Моя любов, моя радість, моє щастя, моя Голгофа… Я мала честь зіграти розкішні ролі у великих п’єсах Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Старицького, Ольги Кобилянської, Івана Карпенка-Карого, у кращих драматургічних творах зарубіжної класики та сучасних авторів. Хто найближчий з них до мене? Ось нескорена Міріам з «Одержимої», безстрашна Анна з «Украденого щастя», яка вивищує своє кохання над людським невіглаством, Мавра з «У неділю рано зілля копала» – героїня, яка пережила низку трагічних подій, безкомпромісна Варка у «Безталанній»… Я вклоняюся магічній стихії його величності Театру, що дав мені право прожити стільки дивовижних людських доль. Всі вони проникли у мою душу, кольоровими намистинами закарбувалися у серці. Я створювала їх, але вони формували мене, робили мій світ цікавішим, глибшим, багатограннішим.
– У березні мала відбутися прем’єра, яка додала б ще одну головну роль у вашу театральну скарбницю, але ж коронавірус… Важко вам далася ізоляція?
– Карантин… Ця подія зупинила нас, наче грім. «46 моментів щастя». Десять днів до прем’єри… Стільки праці – і все намарне! Розгубленість, спустошення, страх. Прийшло розуміння біди і надії на день прийдешній. Все відбудеться, тільки трішки згодом. Почнемо все спочатку. Ну і що?
– Багато подружніх пар в усьому світі після кількох місяців карантину вирішили розлучитися, бо з’ясувалося, що вони не можуть бути разом 24 години на добу. Як ви пережили карантин?
– Карантин ми з Олегом Петровичем пережили чудово! Любимо бути разом. Багато розмовляли, багато мовчали, читали, перечитували, жартували. Не вдалося зібрати друзів на наші ювілеї, але все це можна виправити згодом. Вони потішили нас дзвінками, листівками, залишивши чудовий післясмак свята. Дякуємо усім!
– Зізнайтеся: у чому головний секрет вашого подружнього щастя?
– Секретом подружнього щастя є той вогник у наших серцях, який зуміли захистити від усіх земних стихій. Підозрюю, що назва йому – кохання.
– Кілька років тому в розмові з «НОВОЮ…» ви з теплом розповідали про доньку і зізнавалися, що дуже чекаєте онуків. Бажання здійснилося?
– Мої трави щороку буяли, виколихуючи нашу донечку Анну, а сьогодні свою казку знаходить у них наша радість – маленька Єва. Все повторюється знову.