Вчительське подружжя Уляна й Анатолій Новаковські з Гаїв Шевченківських Тернопільського району виховують трьох дітей шкільного віку. Оленка навчається в 1-ому, Яринка — в 5-ому, Назар — у 8-ому класі Тернопільської ЗОШ №26. Подружжя працює в Тернопільській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Уляна Анатоліївна — вчитель зарубіжної літератури та української жестової мови, Анатолій Анатолійович — вчитель історії і правознавства. Як вони зуміли організували вдома «карантинну» школу?
— Справді, ми перенесли школу до себе додому, — усміхається Уляна Анатоліївна. — Це вимушене дистанційне навчання, бо є ще затверджене законодавством, яке батьки і діти можуть обирати. Як і в кожній новій ситуації, у нас був адаптаційний період, але помалу все налагодилося. Батьки наших учнів на початках казали, що діти ніяк не хочуть сісти за підручники. Так само й наші діти. Вони сприймали карантин, як канікули. Все-таки стіни школи надихають на навчання. Ми з чоловіком мусимо ділити час на свій робочий і дитячий робочий. Як учителі маємо підготувати уроки для учнів, а як батьки — допомогти своїм дітям освоїти нові теми. Іноді доводиться своїх дітей просити, щоб зачекали, поки впораємося з роботою. Школа у нас увесь день (сміється, — авт.). Як організовуємо своїх дітей? «Виконуйте самі!» — починаю з цього. Але, звісно, треба дещо пояснити, допомогти. Чи не найбільше працюємо з нашою першокласницею Оленкою. Її вчителька подає онлайн увесь матеріал, використовує Viber, Google Classroom, YouTube-канал, блог вчителя. «Доброго дня, діти. Сподіваюся, ви всі здорові!» — звертається. Для дітей це важливо! Вчителі Яринки комунікують з учнями через сайт школи, на спеціальній сторінці «під ключем» повідомляють завдання. Донька виконує, ми перевіряємо і допомагаємо переслати вчителеві для перевірки. Назар уже дорослий — не хоче, щоб ми його контролювали, вчиться сам. Якщо маємо запитання з приводу його уроків, звертаємось до класного керівника. Батьки, які хочуть, щоб дитина освоїла програму, мусять «впрягатися» в роль вчителя. Але не всі батьки мають на це час. «Вибачте, ми не виконали з дитиною завдання, бо — на роботі», — було, телефонували. Абсолютно розумію їх. Це справді велике навантаження.
Ми з чоловіком у школі навчаємо особливих діток — із вадами слуху та іншими нозологіями. Нам ще важче донести дистанційно інформацію. Доводиться максимально конкретизувати, спрощувати. Не можу задати прочитати параграф і виконати завдання. Щоб діти зрозуміли — створюю презентації, на урок жестової мови — короткі відео, словник із малюнками. Основна платформа нашого спілкування — Viber. Дуже хотілося б займатися з учнями в Zoom, Skype, але наші школярі — з усієї області, в декого вдома нема інтернету. Якщо в школяра нема телефона, комп’ютера чи інтернету, то він практично відмежований зараз від освіти. Так, у 8-ому класі нашої школи є два хлопчики-близнюки, в яких хороші результати в навчанні, але у них вдома в селі нема інтернету. «Будь ласка, дозвольте дітям самостійно виконати завдання!» — часто прошу батьків. Вірю, що діти стараються, надсилають виконані завдання. Водночас дистанційно важко бути об’єктивним в оцінюванні. Не бачу дитячих очей, не знаю, що вони насправді зрозуміли, а що — ні. У школі я давала б складніші завдання, а так не можу, бо не тримаю руку на пульсі. Я вдячна батькам, які допомагають нині своїм дітям. У нас є хлопчик з ДЦП, йому важко писати, але його мама настільки відповідальна, що намагається виконувати з ним усі завдання! Карантин — тимчасове явище, сподіваємось, що у вересні всі повернемось до школи. Живе навчання і спілкування нічим не замінити.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Випробування дистанційним навчанням