«Я би ще вставав уночі до дитини…» За лаштунками в Оксани та Андрія Маліновичів

Оксана та Андрій Маліновичі — неординарне творче подружжя. За ними цікаво спостерігати, коли вони грають на сцені, з ними не менш цікаво спілкуватися за лаштунками, що, мабуть, особливо цінне, адже багато талановитих акторів поза сценою, даруйте, нудні та пафосні. Маліновичі ж — експресивні та щирі. Напевно, тому у великій сім’ї Тернопільського обласного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка їх усі люблять. Хоча, можливо, водночас хтось і трішечки заздрить. Через те, що дозволяють собі бути такими, не як більшість, скажімо, відмовитися від надцятої сукні до свята, щоб вразити знайомих, а натомість у старих джинсах рвонути у чергову мандрівку. Через те, що навчилися не нарікати на долю, а самі вміють творити її. Ну і, власне, через те, що щасливі.

— Ви не втомилися бути разом вдома і на роботі вже стільки років? До речі, скільки?

Оксана: — 15 років ми одружені, до того шість років зустрічалися. Майже 21 рік. Так, і вдома, і на роботі, і на відпочинку ми завжди разом. Ні, не втомилися, нам дуже добре.

Андрій: — У нас спільне коло інтересів і, на мою думку, це просто чудово. Я навіть уявити собі не можу, якби Оксана, скажімо, була швачкою чи лікаркою… Адже це інші світи, а ми, як кажуть, варимося в одному борщі. Театр — одна сім’я, і цим усе сказано.

— У 1995 році Андрій лише вступав на другий курс театрального факультету Тернопільського музучилища, куди оголосили добір, Оксана ж уже там навчалася. Андрію, коли ти прийшов на курс, відразу Оксана впала тобі в око?

А.: — Певно що так! Вона була яскравою завжди.

О.: — Ще до вступу він тут працював освітлювачем. Пригадую, наші дівчата казали: «Там Андрій Малінович, така лялечка!» А я його ніколи не помічала, якщо чесно…

А.: — Та вона сліпа просто (сміється, — ред.).

О.: — Я ж вчилася, хотіла актрисою бути і ні на що й ні на кого не звертала уваги. А коли Андрій прийшов вступати на другий курс, я сміялася з нього, тому що він, бідний, так хвилювався, що стояти не міг. Сів і розказав усю свою програму сидячи. Казав, що його ноги не тримають (сміється, — ред.) Так, він був красивим, милим хлопчиком, але щоб я відразу плани почала на нього будувати, такого не було. Але потім якось усе закрутилося…

— Що для тебе вирізняло його з-поміж інших?

А.: (підказує): — Мої дивовижні очі, Оксано! Моя міцна статура.

О.: — Я ж сліпа. Я тебе не бачила, я тебе відчувала.

— Це була любов з першого погляду?

А.: — З третього. Ми приглядалися одне до одного. Не було такого, щоб дух забило. Ми просто всюди були разом. Навіть не пам’ятаємо, як почали зустрічатися. Сходилися, розходилися, а потім одружилися.

— Весь театр досі пам’ятає букет із 21 троянди, що ти подарував Оксані на 21-річчя…

А.: — Нині це не вражає, але тоді, коли у нас були мізерні зарплати, я збирав півроку гроші на ті троянди. Хотів, щоб це було гарно.

— Весілля у вас було 4 серпня. Чим найбільше запам’яталося?

А.: — Спека була дика. Одружилися — і слава Богу.

— Чим освіжаєте свої почуття?

А.: — Страшенно любимо мандрувати. Мій тато за кордоном, то щороку їдемо до нього в Австрію. А звідти, якщо кошти дозволяють, подорожуємо в інші країни. Якщо попадається гаряча путівка, то відразу хапаємося за той варіант.

— Які вже країни побачили?

А.: — Були в Іспанії, Греції, Італії, Франції, Угорщині, Польщі, Німеччині, звичайно, Австрію усю об’їздили.

О.: — Деколи із часткою заздрості нам кажуть: «О, ви так мандруєте…», але зате я собі не купила нову сукню чи джинси. Мені все одно, в що я одягнена, зате я отримую купу емоцій від мандрівок, це мені більше додає наснаги до життя, аніж той же одяг чи якісь матеріальні вигоди.

— Які якості цінуєте одне в одному найбільше?

А.: — Для мене найцінніше, що ось приходиш додому — і відчуваєш, що ти справді прийшов додому, що тебе там чекають, ти впевнений в своєму тилу, тобі там добре і не хочеться нічого іншого. Є сім’я, є відчуття дому, затишку.

О.: — А мені дуже подобається, що Андрій надійний і на все має свою власну думку. Він у мене дуже талановитий, і не тільки на сцені, а й уміє чудово готувати, облаштувати затишок у хаті. Ось тепер, скажімо, просто марить зробити вдома камін, уже все спланував, спроектував, але коли я подумаю, скільки то буде пилюки та сміття, причому не на один день, і що мені доведеться все те прибирати, то щоразу знаходжу відмовки: «Ой, грошей поки що не вистачає, давай через півроку» або ж «Може, краще кудись поїдемо?» (сміється, — ред.). Але я впевнена, що Андрій свою мрію втілить у життя і, попри мій опір, камін у нашій домівці таки буде.

— На роботі, у творчому колективі, ви — лідери, до вас усі тягнуться. В побуті хто в сім’ї головний?

О.: — Андрій.

А.: — Але я дуже поступливий.

О.: — Ні, ти — голова, а я — шия (усміхається, — ред.). Скільки ми живемо разом, а я не знаю, де платять за газ, за електрику… У мене цим всім займається Андрій. І не тільки цим. Уявіть: він ще й вазони доглядає! Я би дуже хотіла, але в мене вони не ростуть… А в Андрія просто буяють! У нього є орхідеї, фіалки, пальми, фікуси та купа всього!

— Найбільше досягнення вашої пари — ваш син Павлик. Нині у нього проявляються різні таланти: він і співає, і бере участь у виставах, йому це добре вдається. Ким ви його бачите у майбутньому? Чи хоче він перейняти родинне акторство?

А.: — Знаєте, я бачив, що Павлик робив на сцені у школі, тобто без нашого втручання. Батьки, як правило, із сліпим захопленням сприймають усе, що роблять їхні діти, але я справді критичний. Тому мені здається, що у майбутньому він, як актор, нас переплюнув би, причому обох разом узятих. Він настільки органічний! Може, наразі це ще щось таке дитяче, тому й дуже щире, не знаю…

О.: — Деколи Андрій репетирує, а Павлик проходить повз: «Тату, а чого ти так говориш, спробуй ось так». І справді радить слушно! Та поки що він закінчує тільки 7-ий клас і ще з майбутньою професією не визначився. Сьогодні хоче банком керувати, завтра — співати, потім ще щось…

— Ви задоволені й щасливі і у роботі, і в сім’ї. Про що ще мрієте?

О.: — Хочеться ще донечку. Маємо на це ще рік-два, бо потім, гадаю, вже буде запізно, якби ж іще встигнути заскочити у той останній вагончик поїзда…

А.: — Але то, звісно, як Бог дасть. Я би вночі ще вставав до дитини…

О.: — Та ти і з Павликом вставав.

А.: — Так, але усвідомлення, що я батько, прийшло не у момент його народження, а поступово — з першою усмішкою, з першим кроком. Тепер було б зовсім по-іншому.

— А які творчі плани?

О.: — Хочеться цікавих робіт.

А.: — У проект великого кіно чи серіалу, звичайно, хотілося б потрапити, але справді визначного. Хотілося б працювати з різними режисерами і частіше. Ми сидимо в провінції, і вона трохи тисне на нас… У мене є мрія спробувати себе як режисера, нехай спочатку на малій сцені. Наразі шукаю свою п’єсу.

О.: — Людина живе, а не існує, коли у неї є мрія, є ціль. Ми ставимо перед собою маленькі цілі й робимо все для того, щоб вони — ці наші мрії — здійснилися.