Красиві голубі очі ховають втомлений погляд і втомлене серце військового із позивним «Панас». Війна — важке випробування. Працював медиком, але коли торік росія здійснила масштабний наступ на Україну, добровільно пішов у ЗСУ. І не просто з обов’язку, а як справжній чоловік — щоб захистити від ворогів свою родину і не дозволити їм топтати нашу землю. Несе нині службу на Донеччині. Перед тим звільняв Херсон. На фронті йому довірили обов’язки командира відділення, а ще — снайпера, бо влучно стріляє. «Панас таке витворяє… Справжній профі!» — кажуть побратими. «Це у мене в генах — козак», — віджартовується. Військовому — 48 років. У 90-их ніс строкову службу в спецназі у Донецьку. Розповідає про війну виважено, без зайвих емоцій, «влучає» кожним словом.
— Панасе, чому ви пішли воювати?
— Люблю Україну, тому я тут. Напали росіяни, тож у нас варіантів не було — треба захищатися. Родом я з Хмельниччини, все життя мешкаю в Одесі. Дуже люблю свій край і своїх людей. У перші дні масштабного вторгнення пішов до військкомату, але мене не брали. Пропонували записатись у Тероборону, та я хотів у бригаду ЗСУ, щоб відразу на передову. Поїхав до мами на Хмельниччину, засіяв поле пшеницею, бо була невідомість. Звідти пішов служити. На фронті швидко все освоюю, хоча і не мав сильного вишколу. З чого можна стріляти — буду стріляти. Колись я ніс службу в Донецьку, через 30 років знову сюди потрапив. Маю толкових побратимів, з якими ми пройшли найважчі моменти… Стараюся їх навчити тому, що сам спробував. Ніхто з нас не хотів би воювати, але треба. Не всі витримують, звільняються через різні обставини. Воювати важко, хочеться жити. Не в усіх «залізні яйця». На війні — героїзм, а водночас — смерть. Відколи несу службу, вже втратив половину побратимів…
— Що снайпер робить на війні?
— Зберігає життя багатьох своїх хлопців, допомагає їм. Снайпера ніхто не бачить, ніхто не чує. Він не має права виявити позиції своїх побратимів. Бере зброю, лопату і тихенько пробирається подалі від своїх, щоб було видно позиції ворога. Закопується, маскується і спостерігає. Готує для себе дві-три позиції. Це важко, бо зима, замерзлий ґрунт. Але хочеш жити, то треба рити. Влітку легше: можна замаскуватись у хащах. Снайпер — відповідальна і копітка робота.
— Я уявляла, що снайпери сидять на найвищих точках, на будівлях…
— Це міські бої. Я теж був у таких ситуаціях. У Бахмуті перебігав від однієї багатоповерхівки на іншу. Вибирав позицію і — тюх-тюх-тюх…
(Підходить ще один військовий). Це мій друг — медик Василь із Тернополя.
— Як вибираєте тут друзів? За якостями характеру?
Медик: — Ми друзі, бо Панас не боягуз і я не боягуз… Витягували хлопців у критичних ситуаціях. Без рук, без ніг, з боковими травмами… Мінне поле, то мінне поле. Треба рятувати своїх. Якщо ми їх не витягнемо, то їх ніхто не витягне. Ось і все (іде далі по справах, — авт.).
— Панасе, вас навчали, як рятувати поранених?
— Приїжджають натовські інструктори. «Маєте себе берегти», — повторюють нам. Це — мій друг (показує фото пораненого в голову військового, — авт.). 19 січня прилетіла міна… Я його витягнув. Якби не зробив цього, то він би помер. А інструктори радили зважати на себе… Ось коли вони підуть зі мною в окоп, то я так і зроблю. Так і казав їм. Я — прямий і чесний.
— У нашій армії сильне побратимство.
— Хлопці вболівають один за одного. Стаємо тут, як рідні. Добре нести службу зі сміливими та ідейними.
— У вас нема страху?
— Вмерти?
— Навіть пройти це все…
— Ні, бо моєму синові 16 років, а я не хочу, щоб він воював. Краще — я…
— Про смерть не думають на війні?
— Я — ні. Мені треба думати про хлопців. Я тут — до кінця. Переможного.
— На фронті багато снайперів?
— Дуже мало. Не кожен зважиться наодинці працювати. У мене почалося з того, що я був на таких позиціях, де треба було точну зброю, а її не було. З автомата я влучно стріляю на 400 метрів, але не вистачає прицілу. Зі снайперкою — зовсім інша річ. З неї і без прицілу на 800 метрів легко влучити. Хлопці дивляться у бінокль і коригують.
— Як ви внутрішньо переосмислюєте все, що відбувається на війні?
— «Ти пішов вбивати», — сказала мені одна людина. «Ні», — заперечив.
— Знищувати ворога?
— Ні. Я пішов захищати рідну землю. Не хочу нікого вбивати. У росіян є вибір — звалити. А в мене вибору нема. Тут — моя рідна земля. Тут живуть мої діти, онуки, тут поховані мої предки. Тому роблю все, щоб моя земля була вільна.
— Яка ваша думка про цю війну? Що росія хоче від України?
— Безглузді амбіції та економічна вигода. І це переслідує не тільки росія. Увесь світ має свої інтереси у цій війні. А Україна захищає свою землю. Ми стоїмо за ідею. Українців хочуть знищити як націю через те, що ми — свободолюбиві, миролюбиві, що ми хочемо жити на своїй землі, заробляти своїми силами, хочемо їздити світом. Ми ніколи ні на кого не ішли з війною.
Ніхто не думав, що в нас такий «довбанутий» сусід. Ми їх не кликали на нашу землю. Іти зі зброєю у ХХІ столітті і знищувати сусідній народ — це безглуздя. Бомблять мирне населення, вбивають дітей… Люди так не можуть робити. Кажуть, що в усьому винна їхня пропаганда. Але ж у кожного нині в кишені є смартфон, де можна знайти різну інформацію, проаналізувати. Просто росіяни не звикли думати. Вони не мають права існувати як нація. Росіяни не хочуть, щоб ми жили краще від них. Дика заздрість. Вони не думають про відповідальність за злочини. Але одна річ — відповідальність політиків і військових, а інша — відповідальність всього суспільства. На жаль, росіяни досі не усвідомили, що роблять. У росії незріле суспільство.
— Ця війна ще надовго?
— Боротьба нашого народу за незалежність триває вже тисячу років. Сподіваюся, що цьогоріч при підтримці країн-партнерів ми покладемо край війні, яка випала на наше покоління. Буде тяжко, росіяни просто так не здадуться. Як би нам не хотілося. Рано чи пізно вони відступлять, але ще багато біди принесуть. Росія розпадеться, бо застрягла в минулому, марить загарбницькими ідеями. Я щасливий, що живу в Україні і що ми пішли зі світом вперед. Дотиснемо!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
