Березове листя засипало сіни і ґанок,
І золотом схоже на древні коштовні
монети.
І вже ні до чого підлога, і килим,
блискучі паркети,
Лиш лист на землі, і трава, і осінній
засмучений ранок.
Над гаєм колишеться срібний прозорий
серпанок,
А хмари над обрієм – золотом куті
корсети,
Дерева, як жовтогарячого снігу намети.
Це осінь. Це року, і долі, а може, життя
полустанок…
***
Я тобі малюю золотую осінь,
Для душі твоєї радість золоту,
Хмароньку рожеву, неба ясну просінь
Й стрічкою туману обрій обведу.
Утікає річка в далину бузкову,
Золотяться верби, в позолоті луг,
Золотом розквітли і ліси, й діброви,
Золото осіннє, золото навкруг!
Я тепер вже повен скнарістю по вінця,
Аж не сплю ночами. Ніби скупердяй,
Все ходжу ночами та лічу червінці
І замкнути в скриню хочу цілий гай.
Як же не кохати осінь-чарівницю,
Ти ж її так любиш, золоту пору,
Тож прилинь, кохана, будемо ділитись,
Я тобі найкращі скарби відберу.
За тобою верби ранками сумують
І на воду сиплють слізоньки-листки –
Тож прибудь, кохана, в осінь золотую,
Ту, що я малюю над сріблом ріки.
Іван Коваленко
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: вірші
