Поїхала на заробітки, бо потребувала грошей на лікування мами і до всього – виплати кредиту. Двоє синів Павліни фактично виросли з батьком.

Коли випадало хоча б 10 вільних днів, Павліна летіла в Україну.

15 лютого після чергової поїздки додому вона повернулася в Італію, вийшла на роботу, а вже за три дні – відчула, що їй зле.

В інтерв’ю “Українській правді.SOS” Павліна розповідає про те, як італійські медики діагностували у неї коронавірус, як хвороба ускладнилася діабетом, які проблеми для здоров’я коронавірус приніс у її життя, а також про побут в Італії під час пандемії.

– Коли ви запідозрили в себе коронавірус?

– Ніколи. Я українка, який коронавірус? До мене в палату прийшла лікарка, сказала: “Сеньйора очікує на тест?” Думаю: який тест?

А це боляче, неприємно. Мазок з носа брали не так, як у нас – скраю, а глибоко перевіряють, бо скраю може неправильно показати. Можливо, в Україні багато помилялись через це, бо я питала у своїх знайомих, як у них брали мазок. В одного чоловіка була підозра, каже – брали в носі, питаю – в носі як, тобі пекло? Каже – ні.

Розумієте, мазок береться аж звідти… Палиця 15 сантиметрів, і з неї тільки кінчик видно. Дуже боляче, пече, неприємно, відчувається такий дискомфорт. Якщо в роті – то аж до блювотних позивів.

– А як опинилися в лікарні?

– Я тиждень лежала вдома – це, мабуть, помилка лікарів, бо в нас, в Україні, начебто не тримають так довго вдома.

15 лютого прилетіла з України, 28-29-го прийшла на роботу, і 1-го березня мені стало погано. Я прийшла з роботи, це була неділя, здала інкасацію… Взяла машину, приїхала додому. Сил не було взагалі, почало трусити – лягла під ковдру, думаю, щось узагалі погано, одягла теплішу піжаму, другу ковдру.

Так я пролежала суботу й неділю, по телевізору побачила – якщо в людей температура 37,5, терміново треба зв’язатися з сімейним лікарем. Подзвонила їй, вона сказала: “Нічого, не хвилюйся, може, це твій хронічний ларингіт”. Кажу: “Добре”.

Але третього дня по обіді я не могла встати на ноги. У мене так боліло все тіло, що взагалі не могла до себе торкатись, торкнутися до себе було рівноцінно тому, якби мене побили битами.

На четвертий день я хотіла сісти на ліжку, а в мене перед очима вже грає з верху до низу. Йду на кухню, беру сміттєвий пакет, кладу на тумбочку. Бо коли в мене починається блювота, я непритомнію – чи після отруєння, чи після наркозу – завжди.

Я хотіла сісти, вже почала блювати і знепритомніла. Знову подзвонила лікарка – вона щогодини контролювала мій стан – і запитала, чи немає діареї. Кажу: немає, але є блювота. Вона тоді ще більше почала контролювати мене.

Я пролежала в такому стані до суботи. У суботу лікарка подзвонила о 10-й вечора, а вона ніколи пізніше 8-ї не дзвонила, запитала про моє самопочуття. Я хотіла позіхнути, вдихнула і хапати повітря.

Вона запитала, що сталось, а я відповідаю: “Зачекайте, я не можу видихнути”. Вона питає: “А набрати?” А вже було й набрати повітря важко. Вона каже: “Дитино моя, дійди з кімнати до дверей, відчини їх і швидко йди на ліжко”.

– Виходить, ваша лікарка викликала швидку?

– Так.

– В Україні для визначення коронавірусу спершу роблять експрес-тест, потім ПЛР-тест. В Італії так само?

– Ні, я не знаю, що таке експрес і ПЛР. Мене привезли на швидкій, одразу наділи маску з подачею кисню, рукавички, прикрили халатом. Одна медсестра сказала: “Сеньйоро, з такими симптомами можна було сидіти вдома”. А дихати неможливо… У машині на ношах лежиш, а кожна клітина тіла болить.

У мене вже терпіння забракло, і я сказала: “Сеньйоро, я швидку не викликала й до вас не просилась, мені б краще було вдома бути, ніж тут у вас, тим паче з таким персоналом, як ви”.

Мене привезли в бокс, там раніше чи ортопедія була, чи що, усе було в блакитній клейонці, закриті стелажі з ліками.

Медсестра знайшла в мене вену – а в мене вени погані були – поставила катетер, взяла дуже багато крові. Поставила крапельницю, взяла мазок на коронавірус, хоча я тоді не здогадувалась, що це він, це тоді по телевізору ще й не показували.

Потім мені зробили МРТ, воно з першого разу не вдалося. Бо коли лікар просив набрати повітря і затримати, я не могла порахувати до 30. На рахунку 10-11 – видихала.

Потім ще хвилин 20 я полежала в цьому бокс, і й мене забрали в палату. У палаті я була одна, мені одразу почали крапати крапельниці, але краще не ставало, тільки гірше й гірше. Я не кашляла, у мене було дуже важке дихання і підіймався тиск, стрибав цукор – то дуже високий, то низький.

О 7 чи о 9 вечора мали забрати швидкою, сказали бути готовою – завозять у лікарню в Болоньї. Усі відділення, чи то пологове, чи то хірургічне, були переобладнані під вірусологію. Навіть кабінети лікарів, медсестер, маніпуляційні – ніхто не мав свого кабінету, весь медперсонал знаходився на коридорі.

– Як виглядало ваше лікування в цій лікарні?

– Я 56 годин пробула на ШВЛ, потім іще деякий час була у відділенні інтенсивної терапії, а потім мене привезли в палату.

Коли лежала під ШВЛ, то вже нічого не розуміла, мала дуже сильну задишку. Я погодилася на експериментальне лікування, хоча й не пам’ятаю цього, у них на відео це зафіксовано. Це було лікування на основі ревматоїдного артриту, було дуже багато антибіотиків.

Руки, ноги, сідниці – це все було сколене, я отримала більше 256-ти уколів.

Ставились до нас ідеально. Жодної копієчки ніхто не заплатив, попри те, що в Італії медичного страхування немає.

Дуже детальне обстеження було всього. Лікарі навіть питали: “Ти сьогодні пукала? А як? Голосно чи тихо, боляче чи не боляче?” Я червона, як бурячок, стояла, як мені було відповісти: чи так, чи ні? А їм потрібно було це знати, усе, що болить.

У мене крутиться голова, почали випадати зуби, облазила шкіра на ногах, подушечки на руках, на обличчі. В інших людей з’являлися гнійні прищі, в деяких були ускладнення з нирками, з печінкою. Одна жінка осліпла, але в неї й до цього були з зором проблеми.

– Ви згадували, що маєте діабет, під час лікування коронавірусу продовжували приймати інсулін?

– Я ніколи не була на інсуліні, я приймала Метформін А-1000 двічі на день. Коли потрапила до лікарні, діабет почав “танцювати диско”.

В Італії норма діабету – 100, коли я потрапила до лікарні, у мене було 280, найвище – 379, бувало й падав до 90, що теж небезпечно.

Одного дня тричі інсулін давали, іншого – шість разів. Словом, діабет і тиск скачуть, як собі хочуть. Думала: не дай боже посадять на інсулін, а що ж я в Україні робитиму?

Я ж літаком лечу, а його треба тільки в холодильнику тримати, щоб зберігалась однакова температура. Я думаю – вдома мені його ніхто не дасть, я не знайду цей інсулін.

– Скільки ви сукупно були в лікарні?

– 21 день.

– І потім ще вдома лікувалися?

– Так. Мене виписали додому в суботу – 28 березня, а в п’ятницю приїжджали з Червоного хреста й забрали мене на реабілітацію. У мене було дуже (сильне – Українська правда.SOS) голодування кисневе в легенях. Усі три дні брали аналізи – аналіз крові, аналіз крові, аж замучували!

Прокрапували, один раз вітаміни, а другий – не скажу, що.

У п’ятницю дали дозвіл, за яким можна переміщуватися своєю машиною 37 кілометрів, до шпиталя. Мій інтернет підключили до муніципальної поліції, (наприклад – Українська правда.SOS) я завтра їду на реабілітацію, ввечері приходить на JPS-навігатор: “Сеньйора Шимбір, зверніть увагу, вам треба буде прослідувати вулицею такою-то і такою-то”.

Мені (одного разу – Українська правда.SOS) треба було на другому повороті звернути направо, а я хотіла на першому, об’їхати стороною, як воно запікало мені в телефоні, й одразу дзвінок: “Сіньйора Шимбір, ви помилилися, вам треба на другому повороті звернути направо”. Я аж налякалася.

– Павліно, а що змінив карантин і коронавірус у вашому житті?

– Я втратила дуже багато здоров’я – до 18 жовтня на лікарняному.

– До 18 жовтня?

– Так, у мене трохи були ускладнення. Почалася сильна аритмія, я не можу працювати.

Знаєте, уже (минуло – Українська правда.SOS) 2 місяці; 2 кілометри я ще можу пройтися, а далі вже ні, ще дуже сильна слабкість. Після звичайного запалення легень людина відходить півроку, а ви уявіть собі, це втричі гірше, ніж запалення легень.

– Чи почуваєтеся зараз безпечно у своєму місті?

– Я дуже рідко виходжу на вулицю, боюся самих людей. Знаю, що в мене хороші антитіла, у найближчий рік я не захворію. Я в масці, попри літо, у мене тіло закрите – одягаю легкі спортивні штани, мені буде жарко, але я їх не зніму.

Я не боюся заразитися, я знаю, що не захворію, я боюся принести на собі до хати.

Підходжу до магазину – бачу 6-7 людей, 2 людини через два метри, ще 2 через два метри, але я підходжу – і в мене починаються мурашки по шкірі, я стараюся сісти в машину і поїхати. У моїй підсвідомості лишився той біль.

Я по дві-три ночі не сплю, немає сну! Вибиваєшся з сил, починаються задишки. Ця хвороба дуже руйнує внутрішні органи, усі внутрішні органи.

– Говорите, що у вас сильні антитіла – вам робили тест?

Так, нам усім робили. Перший тест, як ввели антивірусник, на 10-ту добу, не знаю того результату. А потім – за місяць і три дні.

– Запитаю ще про лікарняний до 18 жовтня – що ви робитимете весь цей час, і що буде з вашою роботою?

– Робота закрита на карантин, мені зараз платять лікарняні.

– Держава чи роботодавець?

– Я на державній роботі працюю, лікарняний мені оплачує держава.

Перший місяць допомога від держави нам приходила вчасно – по 600 євро, за один і за другий місяць.

– І так будуть виплачувати до 20 жовтня?

– Я не знаю, чи будуть по 600 давати до 20 жовтня. Це було 2 місяці, як усі були закриті на карантин, це допомога від держави. Ці всі, хто був будівельником, працював у магазинах, барах, ресторанах – тим, хто залишився без заробітку на цей час.

– В Україні новини про Італію коливалися від вантажівок з домовинами у Бергамо до безтурботних людей, які співають на балконах. Якою Італію у своєму містечку бачили ви, коли хворіли?

– Вулиці були мертві. Навпроти мого будинку – стадіон, я раніше там знала всіх собак по іменах, а за ці два місяці там жоден собака не з’явився, жодної людини не було! Якщо на вулиці проїжджала машина, казали, що це наче miracle – чудо!

Глухо, мертво… У нас була не червона, у нас була бордова зона – дуже багато хворих.

У центрі, де я працюю, померло 9 людей, заразились – 48. 11 з нас мали стан важче середнього, про це важко говорити…

Коли ще лежиш в лікарні, й тобі кажуть, що людина, з якою ти пліч-о-пліч, яка ось біля мене… померла. Я вже просто не могла пережити останні випадки смерті.

Усі фабрики й заводи були закриті, працювали тільки продуктові магазини.

Оскільки я була після коронавірусу, то доставка продуктів для мене була безкоштовною: я телефонувала в магазин, щоб звідти все привезли.

Так само добре все було продумано зі сміттям: телефоную, кажу, що в мене, наприклад, поліетиленовий сміттєвий пакет зі склотарою чи пластиковими пляшками, чи харчовими відходами – назначають годину, щоб я винесла сміття на сходовий майданчик або на вулицю: “10:30 – ми до вас під’їдемо й заберемо”.

– А як зараз виглядає ваше місто, чи повертається все до життя?

– Звичайно. У нас було три етапи послаблення карантину, зараз третій, але такого жаху, як в Україні, немає. Тут люди налякані тим, що бачили на власні очі.

Ось, дивіться (йде до вікна і повертає камеру – Українська правда.SOS) – бачите паркан, там собак вигулюють. Якщо раніше там було по 20-30 осіб, усі спілкувалися, їли піцу, собаки між собою гралися, то зараз такого немає. П’ятеро осіб на три собаки, підійде ще один – стоятиме в стороні.

Зараз багато машин їздить, відкрили всі магазини. Ресторани – хто відкриває, а хто ні, тому що не вигідно.

Не знаю, чи це менталітет, чи люди настільки зрозуміли це, але ось приклад. Стоїть черга: якби ми з вами були найкращими подругами, ви б до мене ближче, ніж на 2 метри, не підійшли, ми б стояли у масках, розмовляли, сміялися, але ми б з вами за руки не бралися, не обіймалися. Люди самі розуміють: двоє вийшло, значить двоє заходять. Ніхто нікого не контролює, усі самі це вже підсвідомо розуміють.

– Чи треба у вас зараз бути в масці у громадських місцях?

– Обов’язково. Бачите, як я засмагла (показує на обличчя – Українська правда.SOS). Це тільки в машині! А коли їду, вже виходить, ніс обсмалила, бо дуже сонце пече – 35 градусів. У нас обов’язкові маски, якщо в транспорті, то (ще – Українська правда.SOS) у рукавичках. У деякі магазини пропускають в рукавичках, а в деяких потрібно продезінфікувати руки.