«Про таких, як вони, треба говорити на всіх телеканалах. Такими, як вони, мають бути забиті всі стрічки новин в інтернеті. Це ті обличчя, які повинні дивитись на нас з придорожніх білбордів. Обличчя, усмішки та очі захисників, які дбали про наше мирне життя… Декому з них довелося віддати за це своє…»

У суботу, 28 жовтня, у Тернополі в Українському домі «Перемога» відбулась презентація волонтерського фотопроекту «Якби не війна». 146 Героїв, 122 історії, 8 блоків  проекту – це історії життя 97-ми «звичайних» людей, які живуть серед нас. І про життя 25 янголів, які спостерігають за нами з небес.

«Фотовиставка «Якби не війна»  — це історії про те, як війна калічить тіла, але звеличує душі. Історії про те, що отримані важкі травми  — не привід опускати руки. Про людей, які, попри все, не втрачають здатності любити і мріяти. Історії про кохання всупереч війні. Історії про те, що не обов’язково бути військовим, щоб захищати свою землю. А також, що не обов’язково бути чоловіком, щоб тримати в руках зброю, так само, як не обов’язково бути українцем – щоб захищати Україну. Історії про тих, хто віддав Україні найцінніше, що в них було – життя», — так описують свій проект, який із простої фотосесії переріс у маcштабну фoтoвиcтавку та майже 500-cтoрінкoву книгу «Якби не війна» його авторки, волонтерки Грубенюк Тетяна, Барилко Євгенія, Волкова Юля, Белячкова Олена, Мерко Олена та Павленко Вікторія.

У фотопроекту — «тернопільське коріння» 

 —  Для мене нинішня презентація особлива, тому що я сама з Тернопільщини,  — хвилюється, виступаючи перед присутніми, Тетяна Грубенюк. — Перед земляками відчуваю особливу відповідальність…

Відвідуючи ще з початку бойових дій Київcький війcькoвий шпиталь,  дівчата вирішили, щo прocтo дoпoмагати заxиcникам на фрoнті та в гocпіталі для ниx уже замалo, щo іcтoрії coтень українcькиx бійців, якиx знають вoни, муcить пoчути вcя Україна і навіть веcь cвіт.  Тому й вирішили cтвoрити цей фoтoпрoект, аби пoзнайoмити наc із тими, кoму ми пoвинні бути вдячні за мир і cпoкій в нашиx міcтаx і будинкаx, пoказати, якими вoни були до війни, на війні, якими стали піcля неї,  щoб привернути увагу грoмадcькocті дo тoгo факту, щo Герoї cеред наc і їx життя триває…

Можливо, каже Тетяна Грубенюк, вони щодня невпізнаними проходили біля нас, а тепер, коли ви побачили їхні обличчя,  будете знати, що той, хто їде біля тебе в маршрутці чи сидить у кафе, насправді Герой. Повірте, у Тернополі їх  чимало…

Сторінку проекту заблокували… через Віталія Марківа

Фотопроект складається із восьми тематичних блоків, кожен з яких представляє нам героїв війни у новому світлі. У блоці «Війна – це тимчасово. Професії» організатори вирішили показати, ким є герої АТО у мирному житті. До того, як взяти у руки зброю,  вони були вчителями, шахтарями, музикантами, кухарями, агрономами, бухгалтерами і навіть ді-джеями… Один з героїв блоку — наш земляк, уродженець Хоросткова Віталій Марків. Нещодавно всю Україну сколихнуло його затримання в Італії, де бійця звинуватили нібито у причетності до загибелі італійського фоторепортера Андреа Рокеллі під час артилерійського обстрілу поблизу Слов’янська.

— Ми дуже вболіваємо за нього, — розповідає Тетяна. — До слова, після затримання Віталика трапився  дуже прикметний випадок. Сторінку нашого фотопроекту у Фейсбуці одного дня було заблоковано начебто через якісь скарги і нас повідомили, що її буде розблоковано після того, як з неї видалять всю інформацію саме про Віталика… Ми зрозуміли, що та інформація, яку ми зібрали, є важливою, бо розповідає правдиву історію про нашого героя.

Пригадую, як на нашій виставці у Києві школярі просто-таки прикипіли до фото Віталика і розпитували нас про всі подробиці його історії: як він, живучи багато років в Італії і працюючи там діджеєм, повернувся в Україну або підтримати Євромайдан, а згодом подався добровольцем в АТО… Ми дуже сподіваємося, що італійське правосуддя виявиться справді правосуддям і з Віталика знімуть усі безпідставні звинувачення. До речі, діджейський пульт для зйомок Віталика нам давав Фагот із ТНМК,  а наш земляк Віктор Павлік позичав свою гітару для зйомок ще одному учасникові проекту — музиканту Жені Гуділову.

«Шерше ля фам» у Межигір’ї

Кожен із блоків проекту відкриває нам нові грані життя наших героїв. Тут і їх не менш героїчні мами, і легіонери, які  з різних куточків світу приїхали воювати на Схід нашої держави… У блоці «Я — є» йдеться про те, що хоча бійці пішли з війни, але війна не пішла із них і дуже важливо допомогти їм адаптуватися у мирному житті. Блок  «Незламні. Нескорені. Невідомі» знайомить нас із невідомими героями війни, а блок «Жінки на війні» показує, що словосполучення «слабка стать» —  безнадійний анахронізм…

— Ми вирішили показати наших героїнь  у красивих вечірніх сукнях, — розповідають дівчата,—  і були приємно вражені, що нам пішли назустріч  відомі дизайнери, просто так, «за дякую», представивши нам цілу купу розкішних вечірніх суконь для учасниць проекту… У когось із них троє діток, у когось —  дитина з особливими потребами, хтось просто ще зовсім молоденька дівчинка… Пригадую відповідь однієї  з учасниць проекту Вікторії Дворецької  на журналістське запитання, як, мовляв, ви потрапили на передову. «Сіла в автобус і поїхала… Можу сказати маршрут…»,  — сказала, як відрізала, Віка… Ми всі дуже ними пишаємося. Дівчата цілковито ввійшли у роль: приїжджали на зйомки навіть о четвертій ранку, тішилися своїм перевтіленням… Був казус, коли під час фотосесії у Межигір’ї хтось із нардепів, проходячи повз,  викликав до нас… знімальну групу «Надзвичайних новин». Мовляв, там щось дивне коїться: усюди ходять дівчата у вечірніх сукнях і зі зброєю…  Довго сміялися, коли усе з’ясувалось…

 Історії кохання у стилі мілітарі

 Блок «Кохання і війна», де військовослужбовці зображені разом зі своїми другими половинками, для   дівчат-організаторок проекту особливий. І не лише тому, що  у процесі роботи  поєднали свої серця одна з його волонтерок та герой проекту Євгенія та Назар Барилки. Кохання — це ті цілющі ліки, які здатні заживляти будь-які рани, отримані на війні, переконані  учасники проекту.

Усіх присутніх неабияк зворушила історія нашої землячки, уродженки Тернополя Юлії Соцької та житомирського десантника Юрія Весельського (у проекті «Якби не війна» про Юрія розповідається у соціальному блоці «Я — є»).

У червні 2014 року 20-річний Юрій вивів обстріляний БТР із вогню, врятувавши себе і весь екіпаж. Втратив ногу, кошти на лікування та дороге протезування збирали усією Україною…

Юля родом із Тернополя, проте коли їй було десять років,  разом з батьками емігрувала до  Канади.  Там вона успішно навчалася, здобувши вищу освіту у сфері журналістики та телерадіомовлення . В активі Юлії — понад десять років досвіду роботи редактором і продюсером телевізійних новин на CTV (Канада) та CNN (США).  Там у неї була успішна кар’єра. Але коли почався Євромайдан, її українське серце не витримало і вона повернулася в Україну навіть попри застереження мами.  В Україні Юля очолила міжнародний відділ ТСН і … познайомилася з Юрієм. Їх історія любові цьогоріч у червні увінчалася весіллям…  Пара приїхала на презентацію до Тернополя, тож їх історію присутні почули з перших уст.

— Тепер не лише я, а й Юра з Тернополя, —  жартувала на презентації у «файному місті» Юлія.  — Я дуже рада, що дівчатка привезли цю виставку у моє рідне місто. Я знаю, як нелегко народжувався цей проект, як вони усі переживали і жили цими історіями… Женя і Назар Барилки були нашими дружкою і дружбою на весіллі, ми усі разом уже давно одна велика сім’я…

— Я хочу щоб ця книга, яку випустили дівчата, стала реліквією у кожній українській сім’ї,  — додав Юрій Весельський. — Прочитати історії, написані у ній, має кожен…

«Ложка дьогтю» тернопільської презентації

Останній, найбільш болючий, найважчий для сприйняття блок — «Загиблі герої». Його учасники не мали змогли розповісти про себе: їх портрети та свічки-лампадки біля них нагадують нам, що вони уже ніколи не повернуться з війни…

На проекторі-екрані — назавжди 32-річний наш земляк Андрій Юркевич… У залі «Перемоги» тато Андрія зі сльозами на очах ділиться наболілим: про те, що людей у залі мало б бути як мінімум утричі більше, про те, як боляче буває дивитися на людську байдужість… Дружина Христина дякує за те, що згадують про її чоловіка… А далі… А далі я не знаю, як про це написати. Я не хочу про це писати, бо це дико, боляче і шокуюче. Бо мені стає соромно за рідне місто…

Під час виступу Христини Юркевич присутні на заході курсанти Нацгвардії (судячи з їх індиферентної поведінки, явно зігнані «для галочки») один за одним почали… виходити з зали! Не стримали їх навіть прохання організаторів проявити повагу до дружини загиблого земляка і затриматися на кілька хвилин… Емоційний пост Тетяни Грубенюк у Фейсбуці про недостойну поведінку тернопільських військових здійняв цілу хвилю обговорень, його процитували навіть столичні видання.

«Реакція командування Національної Гвардії на мій допис була швидкою, —  зазначає Таня у тому ж таки Фейсбуці. — Ведеться службове розслідування з цього приводу, командиром були принесені вибачення, нацгвардійці писали у приват слова вибачення за таку поведінку представників їх підрозділу…»

Але осад від «ложки дьогтю», як у несмішному нині анекдоті, залишився… Бо не можна допускати, щоб пам’ять про тих, кого убила війна, убивала людська байдужість…