Виявляється, жінка малює діток, яких… вбили під час абортів. Ця тема зачепила її серце після спілкування з жінками, які пішли на такий крок і не можуть віднайти спокій. А якось, натрапивши на сумну статистику щодо кількості абортів в Україні, вона вирішила намалювати серію картин і влаштувати виставку. Пані Галина не засуджує таких матерів, а співчуває їм, і ще молиться за душі діток, яким не дали жодного шансу. Їмость разом із чоловіком отцем Ярославом засвідчують своїм життям протилежне: попри різні труднощі народили і виховують шестеро дітей. Днями «НОВА…» завітала до цієї священничої родини.

— Пані Галино, про аборти багато говорять, пишуть, а от щоб малювати… Чому прийшла така думка?

— Дуже люблю малювати, хоча й не маю художньої освіти. Мої картини далекі від ідеалу, але вони від душі. Малювання приносить радість. Якось я прочитала, що в Україні офіційно за рік роблять близько 45 тисяч абортів, тому вирішила намалювати 45 ангелів. Всі ми розуміємо, що неофіційна статистика в кілька разів більша. Так з-під мого пензля почали «народжуватися» ангели. Знайомі про мої спроби відгукувалися позитивно, просили подарувати їм картини. На початку я багато пороздавала, але все ж втілила задум! Галина Малкевич, Альона Загурська і ще одна моя знайома захотіли придбати рамки для картин. І минулої неділі в церкві Святого Володимира у Великій Березовиці відбулася перша виставка. Діти з парафії підготували тематичний виступ. Отець Ігор Драпак підтримав мою ідею.

— Усі ваші ангели особливі: той — з кучерями, той — з голубими очима, той — з неповторною усмішкою, той — зі скрипкою…

— Я уявила, що одна дитина могла бути музикантом, інша — любити квіти, ще одна — мати неймовірно добре серце. Одна жінка розповіла мені, що їй сниться ненароджена дитинка, яка обіймає телятко. «Мамо, мені потрібно було зовсім мало — просто жити», — сказало маля. Здебільшого ангелів малюють на фоні голубого неба, хмаринок, а тло моїх картин — червоного кольору. Це теж символічно… «Чому діти без одягу?» — запитали мене в соцмережі. Не можу їх одягнути, бо цього не зробили їхні батьки.

— Зображених діток ви називаєте небожителями…

— Думаю, що діти, яких вбили під час переривання вагітності, живуть десь у небі, бо вони ні в чому невинні. Вони — ангели. Вдень не маю вільного часу, бо завжди багато справ, тож за пензель беруся уночі. Сідаючи малювати ангела, не знаю яким він буде, образ сам приходить. Здавалося, що такий хлопчик чи така дівчинка мали б жити. Прикро, що в світі порушений баланс, що ніхто не задумується про права дітей, які в утробі матері. На війні гинуть багато військових, але їм хоча б дають зброю, щоб захищалися, а ці крихітки абсолютно беззахисні. Але про це ніхто не хоче говорити. Деякі жінки, які пішли на аборт, не усвідомлюють, що вбили дитину, але є й такі, що роками не можуть віднайти спокій.

— Жінки розповідали вам про це?

— Бувало, під час прогулянки з дітьми матусі порушують таку тему, чи в жіночій консультації, чи в пологовому. Одна жінка зізналася, що поховала останки дитини в саду біля хати, тож їй тепер здається, що рослини дивляться очима маляти. Не може спокійно пройти біля того місця. Якби повернути час назад… Не маю права засуджувати жінок. Якби хтось їх вчасно зупинив у момент вибору, якби знайшлася людина, яка підтримала б… Християни розуміють, що це гріх, інші, можливо, ні. Проте совість людини чутлива — приходять докори. Якби в суспільстві пояснювали, що аборт — це вбивство, то було б по-іншому. А так багато хто виправдовується, мовляв, це лише згусточок крові. Важко щось пояснювати. Просто вислуховую. Хто шукає пораду, іде до священника, психолога. На жаль, здебільшого ідуть вже після всього… Хтось робить аборт, бо каже, що дитина небажана, хтось — що має вже дитину і більше не хоче. Іноді жінка підписує вирок своїй дитині під тиском чоловіка чи рідних, у розпачі або безпорадності…

— У вас шестеро дітей. Ви не боялися народжувати?

— Скільки Бог дав, стільки ми з чоловіком прийняли. Нашій донечці Марії 16 років, синові Ярославу — 14, Мар’янові — 13, Любомирові — 10, Дем’янові — 5, Матвійкові — 2. Я теж із багатодітної сім’ї, нас було у батьків 11. Я ніколи не думала, що матиму стільки дітей, але мене це не лякає. Моя мама розповідала вражаючий випадок. Коли вона була в пологовому з дитиною, побачила вночі в коридорі в тазику закривавлене маленьке тіло, яке рухалося… «Що це?» — запитала.  «Не твоя справа! Іди!» — відказала лікарка. Це вразило маму. Якби я не чула цього, не спілкувалася на такі теми, то, можливо, теж би не усвідомлювала, що дитина жива з перших секунд в лоні матері. Моя мама народила нас усіх, нікого не позбулася. Це виховує. Я в батьків сьома за порядком. Могла й не жити, тоді не було б моїх шістьох дітей. «Якщо Богові потрібна ця дитина, то навіщо хвилюватися? Все буде добре!» — сказав мені якось священник.

— Батьки часто хвилюються, чи зможуть забезпечити дітей, кажуть, що житлова площа не дозволяє народити ще одну дитину. Ваша сім’я живе в невеликій квартирі. Як ви це сприймаєте?

— Коли Бог дає дитину, то дає сили. Я переконалася в цьому. Ті, хто має багато дітей, зрозуміють мене. Буває, що в хаті не ідеально прибрано, що не все можемо собі дозволити, але це не так важливо. Головне, щоб дитина була доглянута, відчувала любов і турботу. Деякі батьки ганяються за тим, щоб дитина носила наймодніший одяг, мала найдорожчий телефон. Мої носять одні з одних. Якось я запитала Марійку, чи пам’ятає вона, в яких туфельках ходила в першому класі. Не пам’ятає. Усе це в батьків у голові.

— Як ваші рідні сприймають ваші малюнки?

— Розуміють, що це моє хобі. Діти знають, що я намалювала діток, яких не прийняли їхні батьки. Але я це їм спеціально не розказувала, поміж іншим чують мої міркування про різні речі й формують свою думку. Іноді у нашій сім’ї виникають якісь труднощі. «Все це дрібниці! — кажу дітям. — Головне, що ви у нас є, все решту переживемо». Діти є діти, бачать у когось дорогий телефон і собі хочуть. Пояснюю, що якби в нас була одна дитина, то, можливо, я б купила, але нас більше. Зате найменший Матвійко має таке ж право на життя, як і інші. А цим дітям (показує малюнки, — авт.) не дали шансу. Комусь дали все, а іншим — навіть життя не дали. Важливо, щоб це розуміли не тільки дівчатка, а й хлопчики, бо вони — майбутні татусі.

— Так, аборт — це не тільки рішення жінки…

— За народження дитини відповідальні жінка й чоловік, хоча рішення все ж за жінкою. Чоловіки не завжди хочуть брати на себе відповідальність. Аборт — це гріх, бо є заповідь: «Не вбивай!» На жаль, у сучасному світі багато речей викривлені. Аборт трактують як звичайну медичну процедуру, ніби видалити зуб. Колись українці народжували більше дітей, нині населення країни різко зменшується. Пригадую, моя бабуся розповідала, що одна жінка мала трьох дітей і завагітніла двійнею. «Піди до акушерки, зроби що треба…» — радив їй чоловік. «Не вб’ю! Народжу, а ти тоді вбивай», — відповіла. Коли ж чоловік побачив новонароджених, взяв їх на руки, поцілував, тоді картав себе за підступну думку. Якщо мої малюнки небожителів зупинять хоча б одну жінку перед страшним кроком, безмежно дякуватиму Богові.