Українська армія виганяє ворогів з нашої землі, звільняє окуповані міста і села, перемога все ближче, але ціна її дуже висока — життя захисників. Кожна втрата — болюча. 8 жовтня Тернопіль попрощався із військовослужбовцями Віталієм Стадником і Володимиром Кобилецьким, які загинули на Херсонщині. Віталієві було 39 років, Володимиру — 45.

«Якщо не піду захищати Україну, то як дивитимусь дітям в очі»
Віталія Стадника добре знали у місті, бо працював прокурором, у нього залишилися троє неповнолітніх дітей — 12-річний син Максим, 11-річна донька Маргарита і 2-річна донька Марія, дружина Ольга, батьки. У перші дні війни пішов добровольцем захищати Україну. Загинув, вивозячи поранених побратимів… Його брат Валентин теж несе службу в ЗСУ.

«Віталій пішов на фронт, хоча міг залишитися вдома, але любов до держави, до рідних, до ближніх була більшою. Любов дає поштовх і силу. Він загинув від ворожої кулі, рятуючи поранених. Не забудемо його вчинок… Цінуймо час, цінуймо одні одних і кожен день, будьмо щасливими у вільній Україні. Заради цього Віталій віддав життя», — сказав під час похорону священник.

«Прощаємося з двома Героями, які відважно боронили наш край на херсонському напрямку. Разом воювали пліч-о-пліч, разом їх поклали в землю… Під час штурму вивозили поранених побратимів. Їхньою кров’ю полита українська земля… Хочеться, щоб на всій території нашої держави майоріли українські стяги, щоб інші побратими повернулися додому з перемогою, а не на щитах», — говорить рідний брат загиблого Валентин.
«Сумуємо… Боляче втрачати таких хлопців. Вони героїчно загинули… Впевнений, якби повернути час, то вони б повторили те ж саме. Не думали про себе, а про побратимів, про Україну, про нашу землю. Всі, хто нині на передовій, воюють за покликом серця. Ворог, який ступив на нашу землю, має бути знищений», — додав двоюрідний брат Віталія Олег Окунь.

«Найкращий у світі тато… Безмежно любив нас. Не можу повірити, що його вже нема, — пригортала до серця стяг донька загиблого Маргарита. — «Якщо не піду захищати рідну землю, то як дивитимусь дітям в очі», — казав. Нещодавно приїжджав на п’ять днів додому. Ми щодня гуляли з ним, раділи зустрічі. На прощання зібралися в бабусі… Тато вірив у перемогу».

«Як батько трьох дітей Віталій мав можливість не іти на фронт, але свідомо пішов добровольцем. Відчував обов’язок і любов до Батьківщини. Прекрасна людина, хороший сім’янин. Війна забирає найкращих…» — не могла стримати сліз приятелька родини Стадників Алла Шостакевич.

«Віталій, як і його дружина Оля, — наші однокласники із 11-ої школи. Вони — чудова пара, — розповіла Надія Тройчак. — Віталик був надзвичайно порядним, справжнім другом, хорошим батьком. Дякуємо йому за все!»
«Дуже любив наші зустрічі однокласників, — продовжила Надія Губчак. — Найтепліші спогади… Віталик не міг стояти осторонь подій у державі. «Мені потрібна твоя підтримка», — сказав дружині. Ще один наш однокласник нині в госпіталі після поранення. Дякуємо всім захисникам. Смерть Віталія — болюча втрата, але недаремна, бо вона — за Україну і за всіх нас».

«Ще в серпні приїжджав на весілля до сина…»
Володимир Кобилецький мешкав на околиці Тернополя, біля Великої Березовиці. У нього залишилися донька, син і дружина. У сина було заплановане весілля на серпень, вагалися, чи справляти в такий час, вирішили не відкладати. Володимира відпустили на кілька днів додому — на весілля. Радів за сина! Повернувся на фронт…

«На Микулинецькому цвинтарі поховали Володимира — нашого парафіянина, справжнього Героя. Ми зібралися з рідними і церковною спільнотою, щоб відпровадити його в останню дорогу, — сказав отець Володимир Дарморіз із парафії Новомучеників українського народу. — Володимир був дуже добрим, а найважливіше — вмів жити з Богом. Рятував побратимів, які помирали на полі бою, перевозив їх до лікарні. Завжди був глибоковіруючою людиною. «Отче, моліться!» — телефонував. Просив надіслати йому молитви, які б допомагали проходити важкі дні бомбардувань та жорстоких боїв. Дякуємо Богові за його життя, за те, що показав, що таке правдива любов — віддав своє життя за ближніх».

«Володимир — наш добрий друг. У нашому мікрорайоні його дуже любили й поважали. Він ніколи не стояв осторонь, коли когось зачіпала біда. Старався всім допомогти. Тільки хороші спогади. Нам бракуватиме його… На початку березня пішов добровільно у військкомат. Спершу ніс службу на Одещині, потім попросився на Херсонщину. Нехай Бог пошле йому Царство небесне», — поділилася спогадами про загиблого Героя Ольга Петрик.