26-річна Віра Шульган зібрала нагороди водночас аж від трьох спонсорів нашого конкурсу на найкращу життєву історію «Жіночий щоденник»  – туристичної агенції «РідТур», креативної студії «ІРИска» та фотостудії Зелененьких. «Досі не віриться! – усміхається дівчина. – Переповнюють дуже круті емоції! Щиро дякую організаторам  та спонсорам конкурсу не лише за змогу спробувати свої прозові сили, а й за натхнення, котре ви даруєте, визнаючи клавіатурні спроби вартими уваги. Це додає неабиякої віри в себе. Навіть Вірі!»

– Я народилася у Кременці, – розповідає про себе Віра Шульган. – Люблю це місто, воно мені водночас і рідне,  і подекуди загадкове зі своїми неповторними легендами, містичними подіями й цікавими пригодами видатних постатей. Звідки б не приїздила, місто завжди зустрічає теплими обіймами й надзвичайно чарівними квітчастими вуличками! Розрекламувала, то тепер принагідно щиро раджу завітати й відчути гостинність Кременця!

Саме тут я закінчила школу, згодом – педагогічний інститут імені Тараса Шевченка одразу за обома напрямками підготовки. Так, кумедно звучить, але я все ніяк не могла визначитись з вибором улюблених факультетів: іноземна філологія чи біологія. Тому, щоб нікого (біолога й філолога в собі) не ображати – поєднувала. Потім продовжувала навчання в Переяслав-Хмельницькому й там, біля місцевої річки Альти, чомусь завжди хотілось віршувати. Чарівне містечко! Згодом вступила до аспірантури Російського університету дружби народів у Москві й наразі досліджую поетичну спадщину Івана Франка. Проте бажання поєднувати різні види діяльності зосталось, і я паралельно вчителюю. І то неабияк бадьорить, бо діти – невичерпне джерело позитивного настрою!

– Що для тебе означає перемога у «Жіночому щоденнику»?

– Це водночас спонтанна і довгоочікувана  відповідь на мої постійні вагання «а чи варто писати?». Усвідомлення того, що це комусь (окрім моїх рідних) подобається – дуже тішить, і маю надію, що перемога стане поштовхом до появи наступних історій!

– Як народжуються ідеї, сюжети для твоїх історій?

– Дуже влучно сказано – народжуються! Це відбувається якось природньо під час подорожей, після спілкування з цікавими й щедрими на життєві поради людьми, після знайомства з певними шедеврами мистецтва, після переоцінки власних цінностей і перестановки пріоритетів. Все довкола неабияк надихає і змушує замріятись, задуматись й записатись.

– Про що ти ніколи не напишеш?

– Уникаю депресивних тем. Хочеться, щоб історія мала натяк на світле і позитивне продовження, хай навіть поза друкованим текстом. Важливо відчувати всеперемагаючу силу віри.

– «Жіноче щастя» – воно існує? Це просто заїжджені слова з солодких романів, які насправді нічого не означають, чи вислів, підкріплений реальністю?

– Існує! Впевнена! Колись те ж я запитала у мами і мені дуже сподобалась її відповідь: «Моє щастя у щасті моїх дітей і здоров’ї моїх батьків». А й справді, це фундамент внутрішнього спокою, на котрому можна будувати здійснення найсміливіших мрій.  Знаєте, мені неодноразово доводилось спілкуватись з подорожніми, особливо чіпляють око пари. Отак дивишся на щойно одружених, трохи грайливих, подекуди імпульсивних молодят, які вранці сперечаються, хто піде до провідника за кавою. А потім споглядаєш сивочолу пару у віці, спокійних і трохи задуманих, котрі починають ранок з усмішки, бо одночасно беруться за горнятка одне одного, аби встигнути якомога скоріше потішити кохану людину кавою… І тоді приходить усвідомлення, що щастя (особливо жіноче!) у дрібницях і можливості бути почутою з півпогляду.

– На твою думку, чому у нас так багато жінок з похмурими обличчями?

– Гадаю, тут гендерна приналежність зайва, бо й чоловікам притаманні такі ж емотивні забарвлення. Причини абсолютно різні, бо в кожного є свій внутрішній мікросвіт. Зрештою, кажуть, обличчя жінки – лакмусовий папірець, що визначає рівень щедрості її чоловіка. І я зараз не про матеріальні блага, а про ніжність, турботу і любов у всіх її проявах.

–  Назви три риси у чоловіках, які тобі найбільше імпонують. І три риси, які найбільше відштовхують.

– У спілкуванні з чоловіками я спостерігаю за змінами в собі. Люди здатні впливати одне на одного і змінювати зсередини, пробуджувати якісь творчі потяги, або ж закривати їх. Дуже важливо почуватись натхненно поряд і захищено. Ціную гумор! Це вкрай необхідна прикраса чоловіка. Та тут важливо не плутати біжутерію з вишуканим камінням: вульгарні жарти не додають шарму. Імпонують порядність, великодушність і доброта. Відштовхують зверхність, лицемірство і хамство.

– Ти навчаєшся у Росії. Зважаючи на війну на Сході, як складаються у тебе там стосунки? Чи завжди почуваєшся комфортно?

– Так склалось, що моє навчання у РФ розпочалось до початку Революції Гідності та війни на Сході. Варто зазначити, що люди наукового світу не обмежуються власною чи медіа-
думкою, вони відкриті до пізнання правди. Про комфорт, гадаю, говорити недоречно, бо народна мудрість «всюди добре, а вдома краще» наразі актуальна для більшості співвітчизників, котрі шукають щастя за межами дому. Це право кожного і його не варто осуджувати.

Стосовно локального комфорту,  мені вдалось відшукати затишну оазу у центрі Москви – Український культурний центр, в якому діє недільна школа для тих, хто бажає вивчити українську. Туди приходить чимало родин з дітками й вони із задоволенням навчаються і мові, і малюванню, і музиці.

– У чому бачиш сенс свого життя?

– На шляху до знань мені щастило зустрічати Вчителів – мудрих і талановитих. Їх одиниці, декого вже немає на цьому світі, але оті зерна любові, які вони сіяли в душі моїх однокласників і одногрупників, проростають паростками поваги і вдячності. Мрію колись стати для своїх вихованців таким Натхненником. Час покаже.