Але з кожним роком їх усе менше. Тих, справдешніх бандерівців, які берегли для нас Україну і знають, як воно — все життя жити із клеймом “бандита” і “зрадника”. Ще зовсім недавно братство вояків ОУН–УПА нараховувало тисячі ветеранів, нині їх — сотні. Ще трохи — і не матимемо в кого спитати: як воно було у ті роки? Хтось і нині захищає нас від північної орди, комусь і досі «какаяразніца», а хтось зберігає пам’ять і щодня молиться за свій народ, за свою державу. Як наша героїня…
Історія ланівчанки Галини Кравчук – із тих, про які «хоч фільм знімай». У 12 років вона була зв’язковою УПА, а далі – смерть трьох братів-повстанців, зрада односельця, енкаведистські тортури, мама, яка, аби врятувати доньку, видає її за померлу і відправляє по ній панахиду… Виселення в Сибір, роки каторжної праці у нелюдських умовах і нарешті – повернення додому. Історія Галини Кравчук – зв’язкової на псевдо «Галинка» – стала однією із чотирьох, що увійшли до циклу документальних телепередач про учасниць визвольних змагань з Тернопільщини “Жива УПА”. У четвер, 14 жовтня, у Ланівцях в Культурному центрі Єловицьких відбудеться урочиста прем’єра фільму «Жива УПА. Тернопільщина. Галина Кравчук» за участю авторів фільму, знімальної групи та головної героїні.
Заарештували… на весіллі
— Аякже, я обов’язково прийду! – пані Галина, хоча недавно тільки відновилася від травми ноги, запевняє, що нізащо не пропустить таку хвилюючу подію. – Хочу ще трохи з Марічкою (режисерка фільму, журналістка та активістка Марія Яремчук, – авт.) побалакати… Вона до мене приїжджала, я їй про своє життя розказувала, ми разом у моє рідне село Гніздичне їздили – я там 20 років не була. Люди знали за мене – я ж і не приховувала, що з Сибіру повернулася, а вже як настала Україна, почала я за себе потрохи розказувати…
Запитую, чи спілкувалася пані Галина з акторкою, яка втілюватиме її, тодішню, на екрані (на всіх зйомках циклу “Жива УПА” ветерана чи ветеранку втілює актор, який розповідає історію героя).
– Так, бачила ту дівчинку – дуже славна вона і навіть чимось схожа, я, правда, тоді була трохи меншечка… Але не в мені справа – я хотіла насамперед, щоб знали про мою сім’ю, вони всі дуже патріотичні були. Мама мала добру освіту, вчителювала, змалку вчила нас грамоти, а батько — священник, а до отримання сану був петлюрівським сотником. У нашому роду всі, і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність. Ми не були бандитами якимись, злодіями. Просто любили свою Україну. Моя родина заплатила дорогу ціну за це.
Усі мої три старші брати – Михайло, Анатолій і Микола – були в УПА. Всі троє загинули… Микола застрелився під час облави, щоб не здатися катам живим, Михайла і Анатолія закатували у тюрмі совіти. Я ще з 10 років знала, де які криївки в нас в околиці, а вже з 12 років стала зв’язковою – носила хлопцям до лісу передачі, записки-ґрипси, знаєте, де заховані – у косах! Бо ж дитина, думали, що мене менше пастимуть-перевірятимуть. Але де там…
Мене односелець зрадив, здав – на весіллі у Гніздичному, коли я прийшла туди подивитися. То був 1946-ий рік, другий день Зелених свят. Я стояла собі у спідничці, вишиванці, дивилася, як люди забавляються, аж бачу – Павло на мене рукою вказує, і до мене зразу «стрибки» підходять… Коли мене до тюрми везли, мала за нами бігла, кричала-благала, у пилюку падала. А люди стояли по обочинах дороги, як на похороні. А далі було пекло…
«Мама справила по мені панахиду»
— Побили мене так, що додому йти не могла – повзла на руках, бо шкіри на стопах ніг, вважай, не було… Боже мій, як згадаю все те… Але я горда тим, що не видала нікого – хоч знала й інших зв’язкових, і розташування криївок, але не сказала нічого. Я за себе тоді якось і не думала, хоча на мені після тортур місця живого не було – найперше мені мами дуже шкода було. Вона ж за пів року трьох моїх братів, трьох своїх синів – хлопів, як дубів – поховала. І то як поховала – тільки одного, Миколу, ми поховали, а де двоє, закатованих по тюрмах, лежать, так і не знаємо… А потім по мені – живій – мусила панахиду справити, щоб від мене гебісти відстали. І плакала вже не тому, що її дитина мертва, а що живу мусить ховати… Мама мене відправила до свого брата в Києві, він був священником – я трохи там була, але то ненадовго помогло – в 1949-ому році нас як ворогів народу і сім’ю бандерівців вивезли в Сибір. І то було нове пекло, але тривало воно вже набагато довше… Два місяці дороги в товарних вагонах, де люди мерли, як мухи, і на станціях трупи викидали десятками, нелюдська робота в голоді і холоді…
Зв’язала 200 пар шкарпеток для бійців на Сході
На Далекому Сході пані Галина пробула до середини 1960-их років. Там зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Пінєгіним, одружилася і переконала його повернутися разом в Україну.
– Як можна не любити свою землю? – каже Галина Микитівна. – Я вже там, за Уралом, в останні роки більш-менш облаштована була, мала роботу добру, але готова була саму картоплю з сіллю їсти, аби тільки – вдома… Дивилась у вікно – летять журавлики, думала, Боже, це ж і пташина на Батьківщину вертається, то як я на чужині вікуватиму…
Приїхали у Ланівці і так я тут і живу… Було ще багато випробувань, але я їх всіх здолала. Торік лежала в лікарні з ковідом, мені медсестри кажуть: «Микитівно, ви така сильна!» Кажу їм – життя мене такою зробило…
Переживає Галина Микитівна лиш тоді, коли дивиться репортажі зі Сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом із нашими військовими.
– І плачу, і молюся… Чим пенсіонерка може допомогти? Я шкарпетки нашим хлопцям в’язала, як могла своїми руками понівеченими – бо ж пальці покалічені ще відтоді, як їх енкаведисти в двері пхали… Але десь 200 пар зв’язала і на Схід відправила. І донька моя така сама, теж допомагає і уболіває…
Ви знаєте, я ні про що не шкодую. Нічого не було марно, ми ж – Україна – вже 30 років є! Донька мені каже: «Мамо, а якби можна було щось змінити, ти б хотіла прожити якесь інше життя?» Кажу – ні, доню, хотіла б саме своє. Мені за нього не соромно – що я до старості свою землю люблю. Ви знаєте, я ніколи на грядку взутою не ходила, завжди роззувалася, бо ж земля – то завжди святе. А ще й наша, українська – скільки ми крові в неї вклали…