Любомиру Семенюку з Ланівців було лише 38 років. 5 березня, після важкої хвороби, він відійшов у засвіти… Краяни з шаною і великою скорботою провели його в останню путь. Більше двох років чоловік боровся з недугою, лікувався в госпіталях, отримував реабілітацію, але… Лікарі не давали жодних шансів на одужання. Після отримання контузії на війні на Донбасі у нього утворилася пухлина в голові. Медики робили все можливе, але зупинити прогресування не змогли. У зону АТО наш земляк пішов добровольцем влітку 2016-го року — навідався якось до районного військкомату і відразу підписав контракт. Упродовж року ніс бойове завдання на Донеччині. Під час одного з обстрілів українських позицій сепаратистами Любомир отримав контузію. Йому надали медичну допомогу, думав, що все минеться, продовжував воювати. Та поступово йому ставало зле, дошкуляв головний біль, а якось він знепритомнів і його не могли привести до тями. У такому критичному стані Любомира доправили до Дніпровського військового госпіталю. Тоді про його стан повідомили рідним.  

— Про службу Любчик по телефону майже не розповідав, завжди запевняв, що у нього все добре. Бувало, щось обмовиться про фронт, то відразу зв’язок вибивало. Та й телефон його був більше вимкнений, ніж працював, — розповідає сестра учасника АТО Людмила Семенюк-Ратинська.

— Брат мешкав з мамою у Ланівцях, я давно живу у Кременці. Про своє рішення іти воювати він нам не розповідав, не хотів засмучувати. Поставив уже перед фактом, коли підписав контракт. «Ти ж знаєш, стільки там хлопців гине… До того ж мати залишиться сама, а вона нездужає…» — вмовляла я його не іти. «Як не я, то хто?!» — відповів. Перед тим пішов воювати на Донбас наш двоюрідний брат із Жуківців Микола Бондюк. Це певним чином надихнуло і Любчика. Пройшов навчання, поїхав на Схід. Двічі приїжджав у відпустку. Видно було, що він віддано захищав Україну, вболівав. Навесні 2017-го після контузії погіршився його стан здоров’я. 1 червня того року його прооперували в Дніпрі. Ми тоді приїхали до нього з мамою. Брат ще два дні був без свідомості, потім прийшов до тями, але нічого не пам’ятав, навіть нас із мамою… У Дніпровському госпіталі розводили руками, тож санавіацією брата доправили до Києва. Лише у столиці після операції він почав пригадувати. Утім, що з ним сталося на фронті, так і не пригадав, навіть прізвища командира не міг згадати… Ми з мамою по черзі були біля нього в столичному військовому госпіталі. Брата провідували волонтери, благодійники допомагали з оплатою лікування. Приходили школярі з малюнками, плакатами — це були трепетні хвилини. Пухлину видалили, але рана не гоїлася, навпаки — гноїлася… Любчик часто непритомнів, було, що якось встав з ліжка вночі і вдарився об тумбочку головою, розійшлися шви… Намучився бідолашний…

Півроку лікувався у Києві, потім його відправили на реабілітацію до Львова. В останні дні грудня 2017-го виписали додому. Стан його не особливо поліпшився, ми і далі їздили по лікарях. Пластину лікарі не поставили в голову на місце дірки, бо казали, що будуть сильні болі. Хтось припускав, що Любчик проживе лише кілька тижнів, хтось — що рік-другий. Любчик усе розумів, не панікував, чекав… Попри нестерпний біль в останні місяці, адже йому відняло лівий бік, не міг ворухнути ногою та рукою, він жодного разу не нарікав, не шкодував, що пішов захищати нашу країну і втратив здоров’я. Медико-соціальна експертна комісія підтвердила, що у брата було захворювання, пов’язане із захистом Батьківщини. Останнім часом Любомиру потрібен був постійний догляд. Мати не відходила від нього, я приїжджала на вихідні. Своєї сім’ї він не мав, працював раніше на заводі, їздив на заробітки по Україні. «Сину, за що тобі така мука?» — бідкалася біля нього мати. «Ще півроку помучся біля мене…» — відповів. Він відчував близьку кончину…

Війна забрала нашого Любчика… Болить. Але це не всі розуміють. Коли він занедужав і потрібна була допомога, я прийшла у військкомат. «Контрактники — це заробітчани, це так само, як їдуть в Італію, в Польщу, Білорусь…» — замість слів підтримки сказав мені один працівник.  Було боляче це чути. Але хай Господь їм простить… Брата нема і не повернеш. Упевнена, він зробив для України усе, що міг!