«Бачу сонце над рідним краєм,
Бачу радість і затінки зла…
Це нічого, що я згасаю,
Лиш би пісня моя жила!».
Василь Ярмуш

Як описати цю подію? Як поділитися своїми емоціями? Які слова знайти, аби переказати, як хлопець на інвалідному візку… танцює, граційно кружляючи у вальсі. Як дівчина, котра не чує, жестами «співає» проникливу пісню… Як тоненькі дитячі голосочки зворушливо декламують вірші, а матері особливих дітей зі сльозами на очах цитують: «Боже, як хочеться жити! Жити, а не існувати…». Як натхненно аплодує публіка юним акторам, котрі втілили на сцені складну драматургію вистави «Тернопільська легенда», як принишкло замовкає, коли з динаміків лунає живий голос того, хто, власне, і зібрав усіх у залі драмтеатру у п’ятницю, 28 вересня — нашого талановитого краянина, поета і прозаїка Василя Ярмуша. «Він писав сонячним променем на небі про любов і надію, не маючи надії прожити довше. Краса і мужність слова – ось його пригощення для всіх, хліб – печаль, а вино – розлите полум’я надвечір’я. Він вів свій танець, зодягнутий в одежу слова. Хмари для нього були не квіти на небі, а наші діти й онуки, які ще в дорозі, поспішають, але неодмінно прийдуть на свято поезії, — писав про нашого талановитого краянині критик та поет Олександр Астаф’єв.
Василя Ярмуша, на жаль, більше чотирьох десятків років уже немає з нами, проте його творчість живе і він сам повернувся до нас у слові та пісні — на благодійному вечорі, організованому його донькою Мирославою Ярмуш. «Я жартувала, що цей захід будувався за принципом рукавички, — каже Мирослава Василівна. — Спершу була моя мрія поставити на великій сцені виставу за батьковою п’єсою «Тернопільська легенда». Це дуже глибокий твір, багатоплановий, із багатьма месиджами, які батько писав поміж рядків… Дякую керівниці студії «Театр в театрі» Тетяні Панькевич, котра переконала мене, що саме цю виставу варто поставити на сцені. Презентація збірки дитячих віршів Василя Ярмуша «Кіт Мацько» (половину коштів, виручених від її продажу, буде перераховано обдарованій дитині-сироті або дитині з інвалідністю), саундтреку до майбутнього фільму «Казка про Тебе», кліпу до пісні «Не говори» на слова Василя Ярмуша і музику Андрія Підлужного у виконанні нашого земляка, відомого співака і музиканта Володимира Трача… А згодом до запланованих заходів та презентацій стали долучатися ті, з ким я співпрацювала у рамках численних соціальних та благодійних проектів. Для дітей із інвалідністю участь у такому заході — справжня подія! Найвлучніше про це сказав учень обласного навчально-реабілітаційного центру Сергій Ткачук, який разом зі мною став ведучим вечора, а також виконав танець на візку: «Завдяки мрії вашого батька ви втілюєте ще багато дитячих мрій».

— Пані Мирославо, нині ви повертаєте до життя творчість поета і прозаїка Василя Ярмуша, заново відкриваючи тернополянам його ім’я…

— Це довгий шлях, який я ще не подолала, але продовжую на ньому просуватися — крок за кроком… Першою ластівкою стала видана у 2003 році збірка «Правди святе зерно», упорядником і редактором якої є дослідник творчості Василя Ярмуша, тернопільський письменник та літературознавець Ярослав Гевко.  Рік за роком, крок за кроком я намагалася  повернути із забуття ім’я батька, але згодом зрозуміла, що потрібно не просто видавати книжки, які часто так і залишаються на полицях книгарень та бібліотек, а оживляти його творчість,  давати крила його творам…  Так з’явилася пісня «Стільки літ» на музику надзвичайно талановитого композитора Андрія Підлужного, а виконав її співак та актор Сашко Алексєєв. Переповнений зал «Бункермузу», де ми торік репрезентували цю композицію, утвердив мене в думці, що роблю все правильно…  А коли ми на малій сцені драмтеатру, проте з великим успіхом показали постановку драматичної поеми «Тернопільська легенда» Василя Ярмуша, здійснену юними акторами студії «Театр в Театрі» (керівник Тетяна Панькевич), то зрозуміли, що можемо уже виходити і на велику сцену та великий екран. З цього, власне, і зародилася ідея влаштувати грандіозне дійство — великий благодійний концерт пам’яті Василя Ярмуша.  Я щаслива, що усе заплановане вдалося і що в його рамках вдалося зібрати і об’єднати таку неймовірну кількість щирих, самовідданих і талановитих людей…

—  Ваш батько свого часу написав пророчі рядки: «І я продовжуюсь в новім житті дитини, в котрого мій, але міцніший крок…» Те, що ви робите для популяризації творчості Василя Ярмуша, рівнозначне діяльності цілої мистецької інституції…

— Це мій обов’язок перед батьком — донести і завершити почате ним. За його життя татових творів було видано катастрофічно мало: одна невеличка збірочка віршів і ще одна збірка — посмертно. Доля відміряла йому дуже мало віку: Василь Ярмуш помер 36-річним. Моя мама Марія Гринчишин у 26 років залишилась вдовою з двома маленькими дітками на руках: мені було три роки, а моєму братові шість місяців… Я, на жаль, мало пам’ятаю батька, але, скільки себе пам’ятаю, завжди відчувала його любов. Слухаючи спогади мами (вона назавжди залишилася йому вірною і за понад сорок років так більше і не одружилася), читаючи його пронизливі рядки: «Товаришу, Спиніться на півслові. Ви знаєте, У вересневім Львові У мене народилася дочка! Таке собі малюсіньке маля, Така собі Росинка веселкова… Від щастя п’яний, Я крокую Львовом, Багатший За багатства короля!». Батько завжди живе у моєму серці. Я росла, завжди знаючи, чия я донька. І коли уже в доволі усвідомленому віці відкрила татову валізу з рукописами, то зрозуміла, що не заспокоюсь, доки не видам їх усіх. Тому один за одним пускаю в світ татові твори і хочу, аби вони жили. А його творчість дуже і дуже багатогранна: це і інтимна лірика, і дитячі вірші, і патріотична поезія, за яку його свого часу переслідувало КДБ: допити, обшуки, гоніння. Йому не дозволяли видавати власних книжок, неможливо було влаштуватися на роботу —  усюди він працював позаштатним кореспондентом. Життя моїх батьків ніколи не було легким.

— Історія кохання ваших батьків і поетична, і трагічна водночас…

— Батько родом з Острова біля Тернополя, а мати  — з Великої Луки. Їх розділяла річка. І не лише вона: увесь світ був проти їх кохання. Молода красива жінка і важкохворий на туберкульоз легень… Тато служив на одній з бойових точок Заполяр’я і якось його з товаришем понесло на крижині у відкрите Баренцове море.   Як на біду, розпочалася пурга і пошук став неможливий. Лише після завірюхи обмерзлих, виснажених, напівживих їх підібрав вертоліт. Потім був госпіталь, боротьба за життя…  Мама працювала медсестрою у тубдиспансері в Березовиці, де вони й познайомилися. Усі лікарі відмовляли її від заміжжя, кажучи: «Ти ж сама медик, маєш все розуміти…»  Але і батько, і мама вірили, що їх кохання переможе недугу, що у них ще багато часу попереду. Тато так і писав: «Не соромся, пригорнись, он мрія наша, подивись…» Це рядки з його вірша, що став піснею. І мама повірила йому і пішла за ним до кінця життя. Тому всі заходи з популяризації творчості батька я  присвячую своїй найдорожчій мамі, без підтримки якої я просто не змогла б цього зробити… А ще тішуся, що в сім’ї підростає достойна творча зміна: головну роль Черкеса у виставі «Тернопільська легенда» виконав мій син та онук Василя Ярмуша Степан Денисюк. Він також виконав батькову гумореску «Порохняк». До слова, гуморески — це ще одна, майже невідома грань творчості Василя Ярмуша. Нам ще належить багато чого відкрити тернополянам (і не лише їм) із татової творчості: нещодавно ми з сином  озвучили батькову новелу «Весільна сорочка». Вона невеличка, проте дуже цікава та глибока.