Її звати Олена. Вона — стильна красуня, кохана дружина, талановита кондитерка, котра випікає на замовлення неймовірну смакоту… Вона завжди випромінює любов, радість і світло, хоча сама живе у постійній темряві… Так, Олена не бачить. «Мені було майже вісім років, коли у мене виявили цукровий діабет першого типу, ще й у важкій формі, — розповідає жінка. — Попри це, я намагалася жити повним життям: закінчила школу №7, займалася плаванням, навчалася у ТНЕУ на факультеті правознавства, вийшла заміж, планувала стати юристом. Не встигла закінчити навчання, тому що почалися проблеми із зором… З 2008 року не бачу зовсім. Але я не плачу і не жалію себе. Я стараюсь бути вдячною за те, що маю, і не страждати за тим, чого в мене нема…»
На «солодку справу» надихнув чоловік
«Друзі, вітаю! Я Лєна і я незряча. Хочу поділитись своїм маленьким захопленням — я печу випічку на замовлення. Моє хобі приносить більше моральне, ніж матеріальне задоволення. Через випічку я дарую людям частинку себе і своєї любові. Мрію перетворити хобі на справу життя і потребую вашої допомоги в цьому. Буду вдячна, якщо ви порекомендуєте мене і мою випічку або самі скуштуєте мої смаколики. Випікаю кекси, пироги та різноманітне печиво. Все тільки натуральне, в разі потреби виконую вегетаріанські замовлення. Будь ласка, звертайтесь: тел. 097 443 40 80. На жаль, я не в змозі гарно прикрасити свої вироби, але гарантую мегасмак та якість…» Цей допис тернополянки Олени Єднак у неї на сторінці соцмережі Фейсбук зібрав безліч натхненних слів підтримки, захоплені відгуки тих, хто уже куштував Оленині смаколики, і майже тисячу поширень!
— Мені приємно, що тернополяни (і не лише вони!) так активно відгукнулися на мій пост, — розповідає пані Олена. — Так, щоб сказати, професійно випічкою я займаюся упродовж останніх двох років, до того готувала для рідних та друзів і була рада чути так багато добрих слів про справу, яка стала для мене улюбленою… Коли я остаточно втратила зір і засіла вдома, маючи першу групу інвалідності, було важливо знайти якесь заняття, яке б не давало сумувати і приносило задоволення. Цим заняттям стала кондитерська справа. Раніше, років надцять тому, я думала, що випічка — це не моє. Але я тоді й передбачити не могла, як зміниться моє життя…
До восьми років моє дитинство було таке ж, як і у всіх: школа, друзі, уроки плавання… Після восьми у ньому з’явився діагноз «діабет» та щоденні уколи інсуліну. Є діабетики, яким, незважаючи на хворобу, вдається зберегти зір, є такі, яким при аналогічних проблемах допомогли операції. На жаль, мені так не пощастило. Ми їздили з чоловіком в Одесу, в інститут ім. Філатова, упродовж чотирьох років мені робили різні операції – і на одне око, і на друге, але діабет все одно забрав своє… Було відшарування сітківки обох очей і дванадцять років тому я цілковито втратила зір.
Але оптимізму свого Олена не втратила і дивиться — хай навіть у переносному значенні — на світ так, як його далеко не кожен зрячий може побачити.
— Це тому, що в мене є найкраща група підтримки — мій коханий чоловік, — каже пані Олена. — Ми познайомилися у спортивному клубі «Сакура», де я займалася безконтактним карате. Я ходила туди уже півроку, коли у нас був новий набір і в ньому з’явився мій майбутній чоловік. Ми познайомилися, стали дружити, наша дружба переросла у глибокі почуття і ось уже 15 років ми разом.
Роман мене завжди підтримує і надихає, не дає здатися і опустити руки. Власне, навіть зайнятися «солодкою справою» мене надихнула саме його любов перекусити чимось смачненьким до чаю. Захоплення кондитеркою почалося з того, що я вирішила потішити коханого власноруч приготованими смаколиками.
«Я, без перебільшення, єдиний, хто дегустував (а якщо бути відвертим, “винищував”) майже всі варіації Лєнуськіних смаколиків — це смакота!» — зазначає чоловік пані Олени Роман.
— Я слухала багато передач про шкоду трансжирів та маргаринів, які замість натурального вершкового масла використовуються у майже всіх магазинних солодощах, і вирішила, що краще приготувати самостійно і з якісних інгредієнтів, бо так буде і смачніше, і здоровіше, — каже жінка. — Почала випікати, а що ніхто не любить одноманітності, то стала пробувати різні рецепти, які десь нашукала в інтернеті, багато мені допомагали чоловікові мама і бабуся. Рідні та друзі приходили в гості, їли-хвалили і навперебій говорили: «Тобі треба зайнятися випічкою, подумай про це». Коли я зрозуміла, що їхні «дифірамби» моїй кондитерській майстерності — не просто данина ввічливості, то вирішила і справді спробувати… (Сміється, — авт.)
Завдяки програмам озвучення тексту на телефоні та ноутбуці я маю можливість переглядати інтернет, слухати відео з YouTube, звідки і черпаю щораз нові рецепти. Готую шоколадно-апельсинові мафіни, кокосове печиво, корисне та смачне вівсяне печиво, апельсинове печиво із шоколадною крихтою, чайний кекс з сливою та горіхами… Мені цікаво пробувати, експериментувати, опановувати щось нове. Коли людина телефонує і запитує: «А ви зможете приготувати ось таке?», я щаслива, коли можу відповісти «Так, можу!»… (Сміється, — авт.) Нещодавно знайомий хотів замовити донечці на день народження торт Наполеон — складний, копіткий, я з ним ще ніколи справи не мала… Але вирішила, що хто не ризикує, той не їсть Наполеона, спробувала попередньо спекти і все вдалося!
«На кухні у мене має бути, як в аптеці»
— Найчастіше клієнти замовляють печиво та кекси, традиційно «на ура» іде все шоколадне, також батьки для діток, які не завжди люблять кисломолочні продукти, замовляють чизкейки чи сирне печиво — це найкращий спосіб нагодувати корисним. Є у моєму асортименті і смачні домашні цукерки – чорнослив з горіхом у шоколадній глазурі, оригінальні макові цукерки, — каже пані Олена. — Не можу сказати, що готування у мене викликає якісь особливі труднощі. У кулінарії я педант, на кухні у мене має бути, як в аптеці: усе чисто, усе чітко і точно, усе має своє місце… Усі ємності з інгредієнтами та приправами мають наліпки, де шрифтом Брайля написано, що всередині. Так само у холодильнику та морозилці – усе підписано.
Кажу пані Олені, що вона чудово виглядає.
— Навіть той факт, що я не можу себе бачити, не означає, що я не хочу гарно виглядати як для свого чоловіка, так і для себе самої, — сміється жінка. – Знову ж таки, я б цього не змогла без Романа. Чоловік купує мені одяг, прикраси — його смаку я довіряю повністю! У нас із ним цілковита довіра — інакше ніяк…
Коли ми одружувалися, я ще трохи бачила. Проблеми з очима почалися за пів року до нашого весілля. Три роки ми боролися за зір, але нам не вдалося виграти цю битву. Зате я отримала перехідний період, під час якого змогла частково пристосуватися до нового життя. Хоча все одно це стало громом серед ясного неба: до того я щодня ходила на роботу — працювала консультантом у нотаріальній конторі, мала зовсім інші плани та мрії… Але допомогла віра, підтримка та розуміння чоловіка та його рідних, які надзвичайно тепло мене прийняли… Я завжди повторюю собі, що є люди, яким куди гірше, ніж мені: хтось з народження не знає материнського тепла, хтось не може ходити або не чує прекрасної музики… Важливо просто дякувати Всевишньому за те, що є, і намагатися все дане тобі використати на повну! Робити бодай маленькі кроки назустріч своїм мріям, і тоді мрії стають ближчі…
Джерело: НОВА Тернопільська газета