Три роки сім’я вчительки Христини Гуйван із села Костільники Бучацького району отримувала соціальну допомогу як малозабезпечена, та через нібито прихований факт у декларації соціальна служба зобов’язала їх повернути усі отримані за цей час нарахування, а це — майже 100 000 (!) гривень. Для родини це непосильна сума, адже ледь зводить кінці з кінцями. Дану справу нині розглядає Бучацький районний суд, днями буде винесена ухвала. Гуйвани опинилися на межі безвиході… Така ситуація склалася через не вказану в декларації стару напіврозвалену хатину, що пустує вже два десятиліття. У лютому цього року до пані Христини зателефонували з Управління праці та соціального захисту населення Бучацької РДА та повідомили, що у сім’ї «виплила» не задекларована нерухомість, а тому вони повинні повернути усі кошти державі. Соціальна допомога обернулася для родини тягарем…
«Інспектор не сказала, що треба декларувати «розвалюху»…»
— У моїх батьків було 11 дітей, один брат трагічно загинув. У 2010 році померла мама, а у 2012 — тато, — розповідає Христина Гуйван. — Оскільки я наймолодша, то залишилася жити в батьківській хаті та взяла на себе обов’язок доглядати за сестрою Оксаною, у якої є інвалідність. Нині сестрі 37 років, у неї ДЦП — у трирічному віці перехворіла пневмонією, перенесла ускладнення, їй робили пункцію спинного мозку і пробили нерв, відтоді — лежача… Оксана навіть не може поворухнути кінцівками, їй потрібен постійний догляд. Мій чоловік оформив над нею опікунство, допомагає мені в усьому. Окрім того, ми маємо двох семирічних донечок — Вероніку та Домініку. Шість років я була в декретній відпустці, нині вчителюю у місцевій школі, маю чотири уроки трудового навчання на тиждень — це менше ніж чверть ставки. Моя зарплата — 1300 гривень, чоловік отримує за опікунство 30 гривень на місяць, Оксана має пенсію через втрату годувальника та за інвалідністю — це наші доходи.
У 2015-ому році нам порадили звернутися до соцзабезу, щоб оформити допомогу як малозабезпечена сім’я. Коли я подавала документи, задекларувала автомобіль, два паї, казала інспектору, що у нас є ще стара хатина в аварійному стані. Свого часу тато купив її у сусідки, думав, що хтось із дітей побудується на тій ділянці. В тій хаті нема ні світла, ні газу, там ніхто з наших рідних ніколи не жив, бо небезпечно — може впасти стеля. Інспектор сказала, що не потрібно вказувати цю закинуту будівлю, не просила надати документи для уточнення. Упродовж трьох років комісія щоразу переглядала наші документи, але нічого не виявляла, аж тут раптом… Коли соцзабез дістав доступ до реєстру майна громадян, виявилося, що наша «халупа» — житловий будинок…

«Порадили… просити пробачення у начальника соцзабезу»
— Коли сказали, що треба повернути кошти, у мене почалася істерика… Під тиском я написала розписку, що згідна віддати гроші, — з жахом згадує пані Христина. — Коли шок минув, почала шукати вирішення, адже це непосильна для нас сума, хіба нирку продати… Звернулася за порадою до громадського активіста Романа Довбенка, до державного адвоката. Нещодавно засідала комісія із представників Золотопотіцької територіальної громади, до якої належить наше село, і зробила висновок, що стара хата не придатна для проживання, але соцзабез не бере це до уваги. Навіть якби ми продали ту хату, не вистачить коштів, щоб погасити «допомогу», бо за технічною оцінкою її вартість становить лише трохи більше 40 тисяч гривень. Але кому нині потрібна «розвалюха»?! Управління праці та соціального захисту населення Бучацької РДА подало мене до суду, оскільки я не повернула гроші до вказаного терміну. Суддя начебто розуміє плачевну ситуацію нашої сім’ї, але невідомо, яке прийме рішення. У документах напіврозвалена хата записана як житловий будинок, а тому чиновників нічого більше не цікавить. Я зверталася із заявою до голови Бучацької РДА Віталія Бебиха, але відповіді так і не отримала, була на прийомі у першого заступника голови БРДА Івана Кузя — вислухав мене, міркував, як допомогти, а вкінці порадив… попросити вибачення у начальника соцзабезу. «За що маю просити пробачення?! За те, що мене неналежно проконсультували?» — здивувалася я. «Тоді вирішуйте самі…» — сказав. Не хочу на когось спихати вину, але якби мені сказали, що треба вказувати стару хату, то я би, звичайно, це зробила. Я клялася Богом і можу засвідчити на Біблії, що в мене не було умислу щось приховувати. Гроші, які ми отримували, витрачали на дітей, можу за кожну копійку прозвітувати. Одна наша донечка часто хворіє, тож багато коштів іде на її лікування. Нині місця собі не знаходжу, де взяти гроші, щоб повернути соцзабезу… Чоловіка не відправлю за кордон, бо не обійтись без нього — щоразу піднімає сестру, виносить на вулицю. Хіба що доведеться мені залишати дітей та сестру і їхати… Але ж з Оксаною не просто — часто плаче, кричить, стараємось полегшити її стан… Автомобіль не хочемо продавати, бо це — мозолі моїх батьків, вони купили, щоб ми могли транспортувати сестру.
Від нашої держави краще нічого не отримувати, ніж потім віддавати… Бог добрий, були б і без тих грошей якось вижили… Ось одна добра жінка із-за океану присилає для сестри підгузники, ліки. А щоб від держави отримати ліки, треба десять кабінетів обійти і не знати, чи дадуть. Я відповідальна громадянка за те, що усвідомлюю, але цього я справді не знала… Якби я мала гроші, то віддала би соцзабезу і побажала добра, але нам за роки не наскладати тої суми. Якби я знала, що так все обернеться, то ні копійки не брала би у держави…

«Будемо звертатися до Європейського суду!»
— Пані Христина не має юридичної освіти, не вивчала законодавство, а робила так, як їй порадила інспектор, то в чому її провина?! — обурюється бучацький активіст Роман Довбенко. — У суді не доведено умисність приховування відомостей про наявність будинку в сім’ї. Висновок спеціальної комісії — хата не придатна для проживання. Ці фактори повинен би врахувати суд. А передусім на це мало би звернути увагу Управління праці та соціального захисту населення Бучацької РДА, чиновники мали б зважати на особливості кожної справи, а не абстрагуватися умовним поняттям «житловий будинок». Замість того, щоб підтримати людей, які справді потребують допомоги, урядовці та чиновники роблять все для того, щоб довести громадян до зубожіння, щоб люди масово виїжджали з країни. Через те, що в базі реєстраційної служби дана «розвалюха» записана як житловий будинок, соцзабез нібито має підставу поставити цю сім’ю на коліна… І це в той час, коли чимало заможних людей, високопосадовців, урядовців приховують свої маєтки, а зареєстровані у гуртожитках чи крихітних квартирках, їздять на розкішних автомобілях, записаних на родичів, відпочивають на елітних курортах під чужими прізвищами, водночас ще й безсоромно отримують соціальну допомогу…
Ходжу на судові засідання з пані Христиною, аби підтримати її родину і побороти несправедливість. Дивує, що керівництво районного соцзабезу чекає на перепрошення вчительки. Річ у тім, що їм не сподобалося, що жінка покликала мене на зустріч з інспектором, що я записав усю розмову на відео і виставив ролик в інтернет. Їх страшенно обурив розголос цієї справи! Не можу стояти поза увагою даної історії, надалі підтримуватиму цю просту сільську родину, якщо буде потрібно — дійдемо до Європейського суду з прав людини.