Ми нині не будемо акцентувати увагу на погодних вибриках зимової Бразилії чи відсутності телевізорів та поламаних кранах у номерах олімпійців, хоча вони, звісно, дають свій “осад” на виступи наших спортсменів. Та навіть і без них складається враження, що на Іграх у Бразилії українські олімпійці змушені пройти “сім кіл пекла”.

Усе розпочалося ще задовго до Олімпіади, коли всім відома історія з мельдонієм збурила багатьох наших спортсменів. Для України вона не мала таких наслідків, як, наприклад, для Росії, але в розпал олімпійської підготовки такі “сюрпляси” з повсякденно вживаним препаратом аж ніяк не допомагають. Тим більше, що з десяток наших потенційних олімпійців таки були дискваліфіковані. Когось потім пробачили, з когось зняли дискваліфікацію через мінімальний вміст препарату в організмі, а для когось мельдоній таки закрив ворота до Ріо.

Потім був досить вмілий “вброс” з боку російських ЗМІ сюжетів й інтерв’ю з українськими олімпійцями, підхоплених нашими ЗМІ, через які значна частина українців зненавиділа свою збірну. Пояснення і виправдання спортсменів уже ніхто не слухав, і на мікроклімат у команді та психологічну витривалість наших спортсменів це, звісно, також позитивно не вплинуло.

А далі розпочалася вже сама Олімпіада, і старт виявився катастрофічним. Причому невдачі стрільців Олени Костевич та Олега Омельчука, дзюдоїста Георгія Зантараї, важкоатлетки Юлії Паратової та інших світових лідерів у своїх видах з України в перші дні Олімпіади досі ніхто не може пояснити. Одні зупинялися на далеких підступах до фіналів, інші показували результати, які востаннє демонстрували хіба що в юніорському віці.

Наступним “колом” для українців стало невезіння. На цьому етапі до омріяних нагород не вистачало дещиці, і наші спортсмени зупинялися на 4-6-их місцях або брали медалі не того ґатунку, на який розраховували. І тут згадуються виступи гімнаста Олега Верняєва, стрільця Миколи Мільчева, плавця Андрія Говорова

І ось на цьому тижні додалася нова біда — свавілля суддів. Очевидно, до країни ставляться так, як вона того заслуговує. І представники слабкої держави, а Україну, очевидно, нині на світовому рівні сприймають саме так, не можуть заслуговувати на прихильність Феміди в корумпованих видах спорту. І якщо “притримання” оцінок для українських гімнастів ще можна було якось пояснити, то те, що зробили у фінальній сутичці з борцем Жаном Беленюком, інакше як суддівським вбивством, не назвеш.

Що буде далі? Хочеться вірити, що коли друкувався цей номер “НОВОЇ…”, українській збірній вдалося зробити золотий прорив і настрій у вас вже не такий песимістичний, як поки що в автора цих рядків. Та навряд чи кілька золотих нагород змінять  загальний стан речей. Недобір до традиційних двох десятків українських медалей буде значним, і цьому є як об’єктивні, так і суб’єктивні пояснення, але це вже тема іншої розмови.