У нього успішна кар’єра, щасливе особисте життя (в сім’ї Тараса  і його дружини співачки Alyoshі підростають два сини — Роман та Марко), великі перспективи й великі можливості. І — ще більше серце.  У той час як деякі “колеги по цеху” корчать із себе “голубєй міра внє палітікі” і роз’їжджають російськими птахофабриками, заробляючи чергові самовари, він уже другий рік поспіль у  перервах між концертами возить на Схід бронежилети та продукти, ліки і спальники, словом, усі необхідні для армії речі.  Як результат — гурт “Антитіла” з однодумцями зібрали для армії понад п’ять мільйонів (!) гривень. Їх волонтерський бус — частий гість у зоні АТО, а більшість гарячих точок Сходу Тарас Тополя знає не зі стрічки новин: зізнається, доводилося і поміж обстрілюваних блокпостів їхати. Проте про такі речі на публіці він говорить неохоче: вдома чекають дружина і маленькі синочки, тож не хочеться зайвий раз їх тривожити…

Зазвичай музиканти їздять країною з концертами, презентаціями альбомів, виступами на телешоу… Лідер гурту “Антитіла” Тарас Тополя приїхав до Тернополя на презентацію проекту U-Report, аби поговорити про важливі речі. Зокрема про те, чому, відклавши мікрофон, взявся волонтерити, про те, як поєднати допомогу армії  та музику, про війну, що змінює, і про сім’ю, що надає сил…

«Військове волонтерство — це ганьба для влади»  

— Для мене волонтерство почалося з того, що на самому початку війни до мого партнера — музиканта групи Сергія Вусика — звернувся його друг з передової. Він, по суті, зробив нам перше “замовлення”. Це було навіть не замовлення, а “прохання відчаю” — хлопці до кого тільки не зверталися, щоб їх хоч якось забезпечили. Їх тоді вже обстрілювали із залпових систем, а в них не було навіть найнеобхідніших речей — хто що постелив в окопах, на тому й спав. І ми почали “жебракувати”: через Фейсбук, через друзів-журналістів просити гроші, щоб “закрити” замовлення хлопців.

Для мене найпершою проблемою була втома, я людина лінива і мені потрібен здоровий сон — якщо я сплю менше дев’яти годин, то роздратований, не зосереджений. Ще мені складно робити якусь рутинну роботу, а тут довелося годинами сидіти і шукати потрібну інформацію  зі сфери, в якій абсолютно не розбирався.   Але найбільшою проблемою для мене  стало те, що значно менше часу почав проводити зі своєю сім’єю, з дітьми. Рік-півтора я просто вирвав у них, бо є робота — музика, і ще до неї додалось волонтерство. Але усі ці перешкоди якось втрачають свою значущість, коли зі Сходу повертаються демобілізовані. Найвища нагорода для мене як волонтера — коли бійці кажуть: “Мене врятував ваш “броник”, “Уявляєте, вижив, бо куля від каски зрикошетила…” Я міряю волонтерство коефіцієнтом корисної дії – затрачений час і врятовані життя.

Там, на “передку”, наші друзі. І втома наша порівняно з втомою там, під кулями, – то дитячий садок. І якщо зрадити їхні надії, очікування, не привезти, не приїхати, не підтримати… соромно потім в очі буде дивитися всім. Хто, як не ми, артисти, люди, яких слухають і яким вірять, повинні допомагати вижити. Я можу точно стверджувати, що завдяки зібраним людьми коштам і закупленим на ці кошти нами засобам захисту десятки людей повернулися додому живими, не загинули в бою. Коли згадую наших хлопців на передовій, їх очі, хочеться просто розірватися, але зробити це для них. Так, можна жити спокійно, сховатися в своїх теплих квартирах, де немає вибухів, постійного очікування атаки і можливої смерті… Але наші бійці також хочуть бути захищеними, хочуть повернутися додому живими до своїх родин. Дуже незручно завжди відчуваю себе в той момент, коли ми з музикантами сідаємо в машину, щоб повернутися додому, а хлопці залишаються там, у холодних окопах, під обстрілами. Але вони ще й дякують нам за те, що приїхали. Це ми повинні говорити їм спасибі кожну хвилину і допомагати, чим можемо.

Інша річ, що волонтери беруть кошти з кишень людей, які, аби допомогти армії, заощаджують на відпочинку, освіті, розвитку, на якихось банальних речах. І при тому ще й податки сплачують, за які, власне, має утримуватися армія. Тому військове волонтерство — ганьба для держави. Я ще розумію цивільне волонтерство — допомогу дитбудинкам або незахищеним верствам населення. Але оборона держави — це не волонтерська справа! Це справа держави. Багато волонтерів не те що вигорають, а просто кажуть: “Все, сорі, чуваки, я закінчую із цим, бо це боротьба Дон Кіхота з вітряками. Державні інституції повинні запрацювати”.

Про війну і дитячі сльози

— Війна для мене – це нещастя, як і для більшості українців. Війна для всіх нас – це не поле звитяги, а найперше поле бою, де люди гинуть, де люди втрачають своє майбутнє, де люди пізнають саме дно людської подоби. Оце є війна. А в другу чергу — це певний рух до своєї мети, до ідеї.

Одна з наших пісень — “У книжках” — історія про хлопчика, тато якого загинув в АТО. Це не історія, а те, що я особисто переживав. Вирушаючи в АТО, я залишав удома своїх синів. Через два-три дні повертався, але я уявив: як це, коли батько пішов на війну і не повернувся? Як синові? Він вивчить усі кольори, цифри і букви, закінчить школу, інститут, пізнає кохання і дружбу, радості й розчарування. Можливо, стане видатним винахідником або відомим коміком. Можливо, напише важливий програмний код або врятує комусь життя… Але вже ніколи не почує голосу тата. Війна має багато смислів… Але нею не можна виправдати дитячі сльози. Ніколи! Дуже важко було писати цю пісню, але я мусив.

Про скрипку і Академію МВС

— Музика була у моєму житті з самого початку. З шести років займався скрипкою, чотири роки співав у хорі, поки врешті не створив гурт “Антитіла”. Паралельно з музичною діяльністю і навчанням потрібно було десь підзаробляти.  Працювати почав ще у школі – в магазині спорттоварів, в університеті ми з другом назбирали грошей і відкрили свій магазин зоотоварів.

Батько у мене полковник міліції, на пенсії. Ясна річ, він хотів, аби у сина була професія. Мовляв, співати можна і без диплома. В Академії МВС, яку я закінчив, давали дуже хорошу базу і в кримінальному, і у цивільному, міжнародному праві. Вступав туди з розумінням, що навчатися у “режимному закладі” мені буде непросто: муштра, наряди… Тільки коли закінчив і отримав спеціальність юриста, зрозумів, що батько був правий. Академія привчила мене до дисципліни і загартувала як чоловіка. Освіта виручала не раз – працювати з нашими продюсерськими агентствами без юридичної підкованості нереально.

 Про синів і непублічну сім’ю

Уже понад три роки Тарас одружений зі співачкою Оленою Кучер (після заміжжя — Тополя, творче псевдо — Alyosha), яка представляла Україну на “Євробаченні’2010”. Пара виховує двох синів — старшому Ромчику 3,5 року, Марку через два місяці буде рік.

— Взагалі ми з Оленою намагаємося не змішувати сімейні справи з роботою та намагаємося не афішувати своїх дітей, зазначає співак.  Хочу, щоб вони були щасливими. Рома співає гарно, частіше дитячі пісні, але вдома я не ставлю музику “Антитіл”, і Олена не ставить свою музику. Старший син усвідомлює, що тато з мамою співають, але ще не ідентифікує нас як публічних людей.