Валерій Федорейко — доктор технічних наук, професор, академік АЕНУ, завідувач кафедри машинознавства та транспорту ТНПУ ім. В. Гнатюка. Починаючи з 90-их, займався питаннями енергетики і енергозбереження. У 1998 році з його ініціативи при університеті була створена проблемна науково-дослідна лабораторія «Енергетичний менеджмент», а вже в 2001 році Валерій Федорейко створив наукову школу з енергоефективності, вийшла перша на пострадянському просторі наукова монографія, присвячена диверсифікації джерел енергії.

— Валерію Степановичу, ви як спеціаліст з питань енергетики і енергоефективності  прокоментуйте питання, яке у всіх на вустах: в чому причина зростання ціни природного газу для населення до вартості імпортного паритету?

— Якби в 90-их роках до мене прислухалися, так, як це робили литовці, коли їм перекрили газ, тоді все було б інакше. Вони приїжджали до Тернополя, ми допомагали їм робити пристрої для енергозаміщення. Уже тоді в Литві намагалися вирішити газову проблему, і нині це питання перед ними не стоїть. Газ  — це такий же продукт, як і будь-який інший. Згадайте, що було в Радянському Союзі – дефіцитом було все, тому що не було ринкових цін. В економістів є такий вислів, я його часто цитую, що «економіка залежить від економістів так, як погода — від метеорологів. Усе вирішує ринок». Допоки не будуть увімкнені ринкові механізми, ми будемо постійно жити з низькими зарплатами, без якісної медицини, при цілковитому бездоріжжі. Як було раніше? Держава дотувала споживачів, причому всіх. Утворила перших олігархів, причому газових, тому що держава з бюджету, з наших податків, виплачувала дотації всім. Скажімо, якийсь Іваненко платив за газ, витрачений на опалення квартири, а олігарх мав би платити в мільйони разів більше, але платив так, як звичайний користувач. Все йшло договорняком і, як результат, – затяжні газові конвульсії. Отак ходимо по колу і наступаємо на одні і ті ж граблі.

— Багато хто вважає, що ціна на газ – це непосильний тягар. То чи є дане зростання зрадою інтересів населення України і як такі проблеми вирішують у всьому цивілізованому світі?

— Україну посадили на газову “голку”. Ми — найбільш газифікований у світі регіон. Чому наші сусіди, навіть Росія, в рази менше газифіковані? Тут жодних зрад немає. Якби вчасно впровадили ринкові ціни на природний газ, то про це вже б давно забули. А не зробили в силу того, що це дуже жирний шматок в бюджеті і постійно хотілося ним скористатися. Якби призначили адресні субсидії, які б діяли за принципом: зекономив – отримав, якби відбулася монетизація пільг, все було б інакше.

— Загалом, так, але в наступному році планують розпочати монетизацію пільг…

— Це вже від безвиході. Знаменитий американський політолог Френсіс Фукуяма, перебуваючи торік у Києві, сказав, що нас, українців, врятують дві речі – зовнішній тиск і громадянське суспільство. Тобто не політики, не політичні партії, а тільки громадянське суспільство, яке прокидається за допомогою Майданів, і зовнішній тиск, який відповідним чином робиться через МВФ, через Європейський Союз, через інші структури.

Субсидії і різні дотації — це цілковита дурня. Треба підвищувати зарплати, але якщо вони справді зароблені. Не робити перевиборні подачки населенню, які потім призводять до інфляції. Не може газ для населення бути дешевшим, ніж для промисловості. Це дурниця, яка є тільки у нашій країні. Всюди природний газ для населення дорожчий, ніж для промисловості. Це робиться і для того, аби кожен думав, чи є в нього потреба опалювати вісім кімнат. Або ж, якщо взяти наших олігархів, які мають «хати» по десять тисяч «квадратів»: якби вони оплатили реальний податок на нерухомість і відповідно за опалення, то швидко переселилися б у будиночки в 5 разів менші. А так усе покривається за рахунок бюджету, за наш з вами рахунок.

— Наскільки справедливими є вимоги МВФ про прирівнювання вартості природного газу для населення до вартості імпортного паритету?

— МВФ не вимагає підвищувати ціну за газ, він вимагає збалансувати бюджет реформами. Ми не можемо говорити, справедлива ринкова економіка чи несправедлива, вона або є, або її нема. Якщо ми кажемо «а», то треба казати «б», «в» і т. д. Якщо ми порядно ставимося до свого населення, до українського народу, то треба бути порядними у всіх аспектах. А от газову карту обігрувати не варто. Пам’ятаєте, як свого часу віддали флот, віддали стратегічну авіацію, віддали плутоній (з Харкова вивезли) і т. д.? Поступки, поступки, поступки… Усе — заради ціни на газ. Раніше росіяни про що говорили? Що ми будемо вічними газовими васалами їх країни.

— Вони заявляли, що і Крим заберуть за газові борги…

— І питання Криму, і питання подовження базування Чорноморського флоту  було питанням знижки на газ. А міняти суверенітет на нижчу вартість газу  — повна дурниця. Насправді я переконаний, що ми на дорозі становлення державності. Якщо провести аналогію, то ми на тій же дорозі, по якій 40 років водив Мойсей євреїв. Ми пройшли лише 27 років і ходимо по колу. Дехто не витримує і виїжджає, але це теж об’єктивні процеси. Наприклад, з чотирьох мільйонів литовців мільйон — за кордоном, тобто кожен четвертий громадянин Литви. Але ж вони не плачуть, а їдуть туди, де більше платять за адекватну роботу.

— Тепер одна з претенденток на пост глави держави заявляє, що треба накласти мораторій на зростання ціни на газ і на зростання тарифів, хоча свого часу вона теж була підписантом меморандумів з МВФ, де було чітко прописано: «Газ для населення повинен бути ринковим». Пізніше заступник Юлії Тимошенко Іван Кириленко у парламенті заявив: «Ми теж меморандум підписували, жодної умови не виконали, а кредит отримали». Завдяки таким «політикам» країна на межі дефолту і змушена приймати непопулярні рішення. Звідси ще одне запитання: уряд у мирний час набрав 22,5 млрд. доларів боргів, які Україна повинна віддавати, будучи у стані війни. Але уряд тепер спекулює тим питанням, на яке ж сам погоджувався. Наскільки є відповідальною така політика?

— Я вже говорив, що є політика, а є реальна економіка, є реальні речі. Кажуть, що політика мала б бути концентрованою економікою. Коли починаються політичні змагання в країнах з нерозвиненою ринковою економікою, є дуже багато популізму і такого, що використовують лиш в той момент, коли йде політична боротьба. Люди, які витрачають сотні мільйонів доларів на передвиборчу кампанію, обвішують всю країну біг-бордами зі своїм баченням «світлого майбутнього», у той же час заявляють, що в них майже нічого немає за душею. Зрозуміло, що такі політики кривлять душею.

Не варто очікувати від неї, від нього чи від когось третього, який з вилами, що хтось піде і відвоює газові ціни – це просто маячня. Якщо народ «ведеться» на такі технології, отже, ми ще не дозріли. В нашого народу асоціації які? Якщо мажоритарник дорогу зробив, у школі щось пофарбував, отже, — він достойний. А те, що він вкрав гроші в одному місці і переклав в інше, це нікого не хвилює. На жаль, у людей немає розуміння того, що згідно із законом збереження енергії, якщо десь щось з’являється, то десь пропадає. Пригадую, в Чорткові була цікава історія, коли кандидат (ймовірно, йдеться про Ростислава Шиллера, який в 2000 році був обраний депутатом ВРУ, перебував у фракції СДПУ(о), — ред.) зробив ремонт дороги, завдяки чому Чортківський округ проголосував за нього. А потім, коли він став депутатом, йому повернули з бюджету кошти за ремонт цієї дороги. Оці всі речі повторюються, і найстрашніше, що ми не вчимося. Це все вже було, і ті граблі також були. Постсоціалістичні деформації, які були імплементовані в суспільство, так і залишаються. Всі все розуміємо, але заднім числом.

Був такий анекдот при радянській владі. Чоловік приходить до лікаря і каже: «Я все бачу, все розумію, але сказати не можу». Лікар відповідає: «Є така хвороба, соціалізм називається, але ми її поки що не лікуємо». А тепер ми можемо все сказати, але та «хвороба» чомусь так і не лікується. Тому, що засоби масової інформації тотально роздані і приватизовані. Ти можеш бути дуже грамотним, навіть лауреатом Нобелівської премії, але в Україні ніхто тобі не дасть мікрофон, поки не заплатиш. Дійшло до того, що Зеленського висувають у президенти. Я ж все-таки думаю, що така позиція пов’язана з протестом проти реалій. Не всі ж з розуму вижили! Ті, хто збирається далі жити в Україні, розуміють, про що мова йде.

— У цьому році ми маємо віддати мільярди гривень на обслуговування зовнішніх боргів. У той же час країна внаслідок агресії Росії і захоплення територій втратила майже половину ВВП порівняно з довоєнними роками. Тепер усі ми маємо обслуговувати величезний державний борг, який назбирали попередні «діячі», працюючи в мирній і значно багатшій Україні, а це майже 55 млрд. доларів.  Де можна побачити ремонти доріг, шкіл, садочків, медичних закладів за той час, куди поділися ці величезні кошти, які за розмірами співставні з бюджетом сусідньої Білорусі за 2017 рік?

— Свого часу я мешкав в Києві, і тепер, коли  приїжджаю в столицю, пригадую, яким було місто та передмістя тоді, і які вони тепер. Думаю, що якраз саме там частина коштів і осіла – у передмістях, у так званих «царських селах». І не тільки там, а й на рахунках в банках, в офшорах, усе  там. В той час кожна посада вартувала певної суми. Скажімо, посада начальника міліції, якщо там був кордон, коштувала значно більше від того місця, де кордону не було. Посада на митниці на західному кордоні набагато дорожча від тієї, що була на Сході, не кажучи вже про вартість посади на Одеській митниці. Все осідало в кишенях чиновників, особливо тих, хто мав кілька метрів «дірки» на кордоні. Одні возили, наприклад цигарки, тунелями, а інші легально, через команду зверху, наповнювали ринок товаром, а податки не сплачували.

Коли люди йдуть у владу, вони знають, по що вони туди йдуть. Якщо хтось має сміливість сказати, що я йду тому, що хочу добро зробити, це треба показати конкретними справами. Клянуся здоров’ям колишнього президента, що важко знайти такого. Але думаю, що ми в дорозі, так що, попри все, оптимізм повинен бути.

— Пане Валерію, як фахівець з енергоефективності порадьте, що робити в ситуації, в якій опинилася країна?

— Я близько 40 років займаюся енергоефективністю, пропагую її в області, в Україні, і велосипед в цій сфері не треба придумувати. Загалом, перше, що зробили усі пострадянські республіки, це енергоаудит для раціонального використання енергії і ресурсів. Енергія – дуже дорога. Ще Ейнштейн казав, що енергія – це все, з енергії зроблено все, що є на планеті і у Всесвіті.

Нас розбестили в Радянському Союзі, ми, за інерцією, дозволяємо собі так ставитися до природних надр. Система опалення у нас неефективна, потрібно в багатьох установах замінювати вікна, і це — тільки перший крок, далі — водопостачання, теплопостачання, електрика. В Україні тисячі кілометрів підземних комунікацій теплопостачання з 40% втрат. На теплотрасах трава зелена росте взимку. Це ж стільки енергії!

Треба брати приклад з наших сусідів.  Чому ми досі у п’ять раз енергозатратніші, ніж німці? У 3,8 раза ми тратимо більше на одиницю ВВП енергії, ніж Польська Республіка. Чому альтернативні джерела в нас складають1%? У Литві – 43%, в Швеції, яка самодостатня в енергетичному плані, взагалі 50% альтернативних джерел.

В Україні майже 7% території зайняті стихійними сміттєзвалищами, несертифікованими відходами, які є джерелом енергії для теплової генерації. З її допомогою можна диверсифікувати енергію, адекватну мільярдам метрів кубічних природного газу. Ми повинні витісняти природний газ через первинну генерацію тепла, і ми це робимо: в Тернополі є структури, підприємства, науково-дослідна лабораторія «Енергетичний менеджмент», які цим займаються і мають певні напрацювання. Наразі стоїть питання, щоб Тернопіль став центром держави з біотвердопаливної диверсифікації енергії, створити консорціум, куди б ввійшли провідні організації України в галузі енергетики. Треба розширювати виробництво генераторів-утилізаторів, які витісняють традиційні джерела енергії, особливо у виробництві. Ми розуміємо, що в побуті має використовуватись природний газ, який Україна добуває в достатній кількості. У нас нема пропаганди т. зв. другого тарифу. Електромобілі, паливні комірки – ось майбутнє. Якщо прибрати всі податки і заборонити ввозити автомобілі  з двигунами внутрішнього згорання, енергобаланс України відразу зміниться. Почнуть заряджати автомобілі вночі на «другому тарифі» удвічі дешевше. Ціна 1 км в десятки разів буде нижчою, ніж традиційні вуглеводні. І ми потихеньку забудемо про ціни на вуглеводневе паливо.

— У нас є організації, які вимагають, щоб взагалі ввозили за копійки старі автомобілі…

— Нас, українців, часто вводять в оману, «підсаджують» постійно на різні лжепродукти. От скажіть, як ввозити машину без податків. Це точно чиясь схема. Але, щоб там не говорили, за останніх три роки зміни є суттєві. От порівняйте колишню міліцію і нову поліцію. Коли я переїхав з Києва в Тернопіль, дороги на Львів не було, а тепер є дорога, і на Хмельницький є, і на Дубно теж практично є, об’їзну зробили. Причому країна в стані війни, 20% ВВП втрачено через Крим і через Донбас. Коли стояв у черзі, щоб отримати візу, таке було приниження… Хто б там що не говорив, але ж бізнесмени, науковці, журналісти страждали від того, що ми були якогось другого-третього сорту. Тепер зовсім інше ставлення.

Всі тварини рівні, але деякі рівніші за інших, це Джордж Оруел писав. Ще Джона О’Хару почитайте, бо Оруел писав про соціалізм, а цей — про капіталізм, описав, як кілька поколінь тому в Америці бандити потихеньку ставали інтелігентними політиками, шанованими людьми. Це еволюційний процес, який пройшли розвинуті країни світу.

— У нас багато хто хоче жити, як у Польщі, причому не хочуть пам’ятати реформи Бальцеровича і через що полякам довелося пройти…

— Польща теж йшла своїм шляхом. Але у них були Валенса, Папа Римський, списані борги. Поляки за ментальністю трохи інші, ніж ми. Вони — нація, яка мала державність, — не те, що ми, які понад  300 років не мали своєї  держави. Згадайте, що робилося в Польщі наприкінці 80-их років. Жах. Тотальний дефіцит. Ми є продуктом своєї території і своєї історії. Якщо ми здорова нація, ми переваримо це все і знайдемо своє місце під сонцем. От із церквою така ж ситуація: одержали Томос. Треба вміти і знати, як це зробити, головне, щоб не пересварилися наші священики і не плутали релігію з бізнесом.

— Наближаються вибори президентські, наступні вибори — парламентські. Яке ваше бачення руху нашої країни?

— Тут чудес не буде, хоча дуже хотілось б. Я вірю, що ця тенденція до повноцінного набуття державою Україна своїх функціональних можливостей і характеристик триватиме. Як би там не було, але війна для нас стала консолідуючим чинником. Хоча проблема Донбасу і Криму не є проблемою останніх років. У Криму я востаннє був десь п’ять років тому. Уже тоді не відчувалось, що там — Україна, українці там були у меншості. Якщо Україна проведе повноцінні реформи, то втрачені території цивілізованим шляхом можна повернути.

— Отже, ваше політичне бачення?

— Шарль де Голль говорив, що після виборів  є два варіанти дальшого розвитку подій: або виконувати обіцянки, дані виборцям, або не підводити свій народ і країну. І він, як правило, обирав друге. Нас занадто годують обіцянками. От нині багато говорять про нових молодих кандидатів у президенти. Я б хотів застерегти своїх земляків: коли молодий хлопець каже, що я — за «нових», нема питань, і я за «нових». Але треба дивитись на підґрунтя, які у них здобутки. Я не вірю, що машиніст електровоза сяде за штурвал літака і полетить. Треба мати якісь навички, мати команду, з якою буде працювати. Ми ж парламентсько-президентська республіка, потрібно створити фракцію, інакше можна до парламенту й не пхатися. Але ми в процесі розвитку. Не можна все і негайно. Під час  ядерного протистояння, коли Джон Кеннеді приїхав у Прінстон, йому повідомили, що США за 3-4 роки можуть відправити астронавтів  на Місяць, що треба почати розвивати нанотехнології, створити силіконову долину. Він тоді сказав, що перш як щось вимагати від США,  покажи, що ти зробив особисто для Штатів. У нас багато говорити може кожен, а от щось організувати, створити щось креативне – одиниці. Керувати повинні професіонали, які на цьому розуміються. І я думаю, ми на правильному шляху.