Четвер, 27 січня 2022
• Горбатюк не зміг бути на засіданні, бо переніс хірургічну операцію • Смертельна аварії на вулиці Микулинецькій • «Рускій мір» зблизька, або Хто вони, ординці біля кордону • З 26 січня у Тернополі запровадили додаткові карантинні обмеження • У «Голосі країни» – «кіборг» з позивним «Маестро»! • Ворог біля воріт. Чи готова Україна дати відсіч Путіну? • На Бучаччині водію, який скоїв ДТП, де загинуло двоє людей, дали 5 років позбавлення волі • ДТП у Тернополі: 17-річну дівчину з Козови шпиталізували до реанімації • Хто такі «фантомні патрульні», які вже можливо завтра почнуть працювати на тернопільських дорогах? • У Лондоні помер 40-річний чоловік із Бучача • У День Соборності України в Тернополі відслужили поминальний молебень за полеглими Героями • За підробку довідок про ПЛР-тестування двом тернополянам “світить” п’ять років тюрми • Під колесами автомобіля на Кременеччині загинув пішохід • М’ясний бенкет! Три ідеї для страв зі свинини • У художньому музеї – «Зимова феєрія»! • Сергій Надал запевнив власників індивідуального опалення, що оплату за ізольовані транзитні стояки буде скасовано • І колядували, і вертепи парадували! • Все, що треба знати про обігрів площ загального користування • Двоє вбивць Віталія Ващенка вже на свободі, ще двом залишилось відсидіти небагато. Що вирішить касація? • Тернопільщина – у “помаранчевій” зоні через захворюваність на ковід
Вражаючу книгу про війну на Донбасі Леся Орляк присвятила пам’яті загиблого сина

Автор: Опубліковано: 20 Вересня о 14:00 401


Свою книгу «Ти зробив усе, що зміг» Леся Орляк, матір загиблого Героя Олександра Орляка, молодшого сержанта, командира гармати протитанкового  батальйону окремої гірсько-піхотної 128-ої бригади, який загинув 6 лютого 2015 року у бою під Дебальцевим, присвятила світлій пам’яті сина та усіх полеглих захисників України.


«Рідна ненько, алло… Я, здається, тебе покидаю. Звідкись крила взялись, немов птах, у світ інший лечу… Мій блокпост тепер там, де рукою подати до раю, де неправди нема, де ні болю нема, ні плачу… Більш мені не дзвони. Я лишив на землі свій мобільний. І себе не картай, що не стрінеш мене, як колись. Я так щиро хотів, щоби край мій нарешті став вільний… Не сумуй, не ридай, лиш за душу мою помолись…»

 «Ти чесно бій прийняв, не дбаючи про себе, і, вражений свинцем, упав лицем на сніг, ти не помер, а відійшов на Небо, бо на землі зробив усе, що зміг…»

— Ми з ним дуже багато розмовляли. Сашко навіть із зони АТО за першої ж можливості телефонував, до останнього, навіть коли вони уже були в оточенні, заспокоював: «Мамо, не хвилюйся, у нас усе добре…»  Чимала частина книжки, власне, побудована на наших діалогах. Там є і ця наша остання розмова, яка не могла відбутися в реальності, але відбулася на рівні почуттів і відчуттів…

Тендітна і невисока, а очі – ніби мальовані з давніх ікон… Час від часу пані Леся витирає сльози. Тремтять руки з хустинкою. Здавалося б – час лікує. Але варто нагадати —  і біль втрати такий же сильний…

Свою книгу «Ти зробив усе, що зміг» Леся Орляк, матір загиблого Героя Олександра Орляка, молодшого сержанта, командира гармати протитанкового  батальйону окремої гірсько-піхотної 128-ої бригади, який загинув 6 лютого 2015 року у бою під Дебальцевим, присвятила світлій пам’яті сина та усіх полеглих захисників України. Цьогоріч на Форумі видавців у Львові (він відбувався 14-17 вересня) було репрезентовано сотні і сотні книжок, — але з-поміж них ця, написана нашою землячкою, особлива…

Це не книга, а крик душі матері…

— Символічним є те, що перший примірник книги, виданої у видавництві «Джура», потрапив мені до рук 5 вересня, напередодні дня народження Сашка, — розповідає пані Леся. —  Торік у такий час ми освятили пам’ятник на його могилі… З пам’ятником теж, до речі, була доволі символічна історія. Його  відливали у бронзі у Львові, над ним працював відомий тернопільський скульптор Іван Сонсядло. Коли ми приїхали до майстерні забирати роботу, я побачила там уже готову скульптуру Ігоря Ґерети… Піймала себе на думці, що Ігор Ґерета був справжнім Велетом, людиною, котра дуже багато зробила для Тернополя, а наш Сашко — звичайний хлопець, який зробив усе, що зміг, але його пам’ять увіковічнили ті ж руки майстра…

Книжка  — також данина його пам’яті, і аби вона побачила світ, мені теж  пощастило із майстром — майстром видавничої справи Василем Ванчурою. Саме він підтримав мене із виданням книги — з тим, щоб особисті записи стали літературою. Ми ж прийняли таке рішення –  це зазначено на першій сторінці книги: кошти, виручені з її продажу, підуть на облаштування Алеї Героїв на Микулинецькому кладовищі. А саме — спорудження там каплички для вшанування пам’яті усіх бійців, які загинули в українсько-російській війні.  Ми мали про це розмову з міським головою Сергієм Надалом, і він повністю нас підтримав.

Коли я вперше після смерті Сашка взялася записувати свої думки та переживання, про книжку не думала. Писала, аби виписати свій біль, часом до півночі, бувало, що за сльозами монітора не бачила… Час від часу могла почитати щось чоловікові — обережно,  щоб не краяти серце… Молодший син Андрій став першим читачем і рецензентом книги. У передмові до неї він написав: «Це і не книга як така. Це – крик душі матері. Біль втрати, який їй не дає спокою»…

Сюжет, продиктований життям

Мене часто питають про сюжет книги — я нічого не вигадувала, сюжет продиктувало саме життя.  «Ти зробив усе, що міг» — фактично, художньо-документальна  повість, в якій я узагальнила те, що відбувалося насправді.  Там є чимало згадок про тернопільських героїв — хірурга Михайла Стасіва, який служив у 128-ій бригаді, рятуючи хлопцям життя, а згодом помер від інфаркту;  колишнього тернополянина Святослава Ветлинського, який служив у Криму і під час анексії не зрадив присязі… У книзі немає вигаданих персонажів — крім одного узагальненого образу «патріота», патріотизм якого починається і закінчується на носінні вишиванки. Образ вийшов збірним, бо мені насправді траплялося чимало таких людей, котрі безапеляційно заявляли: «А що я можу зробити?..»  Та насправді ви дуже багато можете зробити, і це не обов’язково фінансова допомога. Підіть до церкви і помоліться, поставте свічечку за наших героїв, вирвіть аркушик зі старого зошита і напишіть листа солдату на Схід… Важливо просто не бути байдужим.

Для мене дуже знаковим моментом була презентація книги на львівському Форумі видавців: я вагалася щодо поїздки туди, адже не є фаховим літератором, проте Василь Львович переконав мене, що ця книга повинна там бути…  Знаєте, ми не сподівалися на багатолюдну презентацію, і було так зворушливо, коли люди підходили, розпитували, підтримували, дехто навіть хотів придбати книгу для школи… Вона може служити добрим доповненням до, скажімо, підручника історії, бо розповідає невигадану історію нашої доби.  Я не писала, щоб презентувати себе чи возвеличити сина, мені хотілося розповісти правдиву історію, розбудити тих, хто «заснув», нагадати, що у нас – війна. Може, хтось прочитає і задумається…

Шкода, що часто прокинутися від сну забуття можна, лише почувши плач матерів Героїв…

Леся Орляк (з книжкою), учасники презентації – бібліотечні працівники та головний редактор в-ва “Джура” Уляна Ванчура (праворуч).

 Ти не помер, а відійшов на Небо

Кажуть, історія циклічна. У нашій родині уже були ті, хто в юному віці офірував своє життя Україні. Це молодший брат мого дідуся по маминій лінії, член ОУН Михайло Погорілий на псевдо «Зенко». Навіть у найчорніші радянські часи над ліжком дідуся та бабусі висів його портрет у вишиванці… Він загинув у селі Мирне на Підгаєччині, застрелившись у криївці, аби не датися живим до рук енкаведистів… Його історію сини знали змалку. У нас в сім’ї не прийнято було говорити пишними фразами про патріотизм, а просто робити те, що у наших силах…

Сашко був простим життєрадісним хлопцем, добрим, щедрим, веселим… Навчався у п’ятій школі, згодом вивчився на кухаря-кондитера, мріяв відкрити свій заклад харчування… Любив, хотів сім’ю, пригадую, як, телефонуючи з війни, казав, що от, мовляв, вирвуся у відпустку (а прослуживши понад півроку, так жодного разу вдома і не був), куплю орхідей коханій та її мамі. «А найбільший і найкращий букет буде тобі, мамо…» Коли приходжу на його могилу, що потопає у квітах, постійно згадую ці слова…

Коли мій син ішов на війну, ми намагалися його спершу відмовити, але він був непохитний — «Я мушу, я військовозобов’язаний». Були такі, що нас не розуміли, — мовляв, не вигадуйте, хай «відкосить заплатіть, перечекайте, нехай інші йдуть, це не його війна… Сашко ж розумів, що не може бути «не його війна”, коли під загрозою його мир і мир усіх нас. Він дуже гостро це відчував і переживав. Якось запитав мене:  «Мамо, а що ти зробила для перемоги?» Я відповіла: «Я виховала сина».

У мене ніколи не було поганого передчуття, що з ним щось трапиться, хоча я розуміла, куди він іде. Я була твердо переконана, що жодна волосина не впаде з його голови, бо я дуже хотіла, щоб так і було, і щиро за це молилася.

Як нині пам’ятаю той день, коли ми збирали його до військкомату… Сашко сказав: «Мамо, мене до військкомату проведе тато, а ти краще не їдь, бо будеш плакати…»  Я взяла його хрестик, —  він уже був освячений, але таки зайшла до Катедри, освятила ще раз  і завезла Сашкові до військкомату. Відтоді практично щовечора після роботи заходила туди помолитися. А якось у жовтні прийшла до Катедри на вечірню, а там — катафалк для загиблого на Сході Віті Гурняка. Я аж похолола — як же так може бути? Так не може бути! Вони не повинні гинути, вони не можуть гинути,  бо вони — чиїсь діти…  Тобто, очима ти це бачиш, а свідомість  відмовляється прийняти. У пам’ять врізався букетик жовтих хризантем, який там чекав, залишений кимось…  На той час я ще не була знайома з родиною Гурняків, нас познайомило і зблизило уже спільне горе.  А тоді я й уявити не могла собі, що за півроку такий самий катафалк чекатиме і на мого сина…

Може, якби був обачнішим, якби більше про себе дбав… Коли я дізналася про обставини останнього бою Сашка, зрозуміла, що він практично свідомо вийшов під обстріл: вони були в бліндажі, а поруч — намет. Він вибіг туди, щоб набрати протитанкових гранат для своїх побратимів – вони були оточені, прямо на них їхав танк, вівся мінометний обстріл і оборонятися  уже майже не було чим. Коли Сашко уже повертався, танк вистрелив йому в спину…

«Я зробив усе, що зміг» — це були останні слова Сашка.  І ще у нього була усмішка в куточку губ.  Останній розділ моєї книги так і завершується: «На губах у сержанта назавжди зупинилася усмішка…»


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

"Не зможе брати участь у відеоконференції, бо йому важко переміщатися після перенесеного хірургічного втручання", - повідомили сьогодні через онлайн-зв'язок із Дрогобицької колонії перед початком судового засідання про засудженого Андрія Горбатюка із Тернополя ...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


ДТП із летальним наслідком трапилася в обласному центрі 27 січня близько 7:30...


Рубрика: , , Опубліковано: о 13:31


Слухаючи сьогодні путіна-лаврова та численну пропагандистську нечисть Кремля на кшталт жириновського-соловйова-кисельова-захарової-скобєєвої, кожна притомна людина навіть не дивується їхній нахабності, лицемірству, брехні. Не дивується, якщо знає хоч трохи історію. Знає звідки ноги, «то бішь, рогі растут…»...


Рубрика: , Опубліковано: о 8:32


У зв’язку із різким зростанням захворюваності на COVID-19 у Тернопільській громаді впродовж останнього тижня і з метою недопущення погіршення епідеміологічної ситуації відбулося засідання міського оперативного штабу...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:45


«Я прийшов на «Голос…», аби хоч трохи, поки є можливість, побути тим, ким би я міг бути, якби не війна», – зізнається Ярослав Гав’янець...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:42



Теми дня
27 Січня
26 Січня
25 Січня
24 Січня
23 Січня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео