Як правило, за успішним чоловіком завжди стоїть мудра жінка, яка розуміє його, підтримує і вірить у нього, тобто всім цим створює належну моральну атмосферу для його розвитку. В більшості випадків ця жінка залишається в тіні, адже сповна реалізуватися двом сильним особистостям без втрат для їхнього приватного життя непросто. Втім, за умови, що люди вміють чути одне одного, причому часто з півслова, а то й без слів, це таки можливо.

Тернопільське театральне подружжя Олега та Ярослави Мосійчуків — яскраве підтвердження цього. Олег Мосійчук — головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка, народний артист України, у творчій скарбничці якого — численні режисерські та акторські роботи в театрі й кіно. Дружина Ярослава — не лише кохана жінка, а й надійний друг та його натхнення. Талановита актриса, народна артистка України (це звання пані Ярославі, до речі, присвоїли нещодавно — на початку березня) як ніхто інший розуміє чоловіка і підтримує його на роботі і вдома.

Він — з Волині, вона — з Тернопільщини. А поєднав їх театр.

— Мій шлях до театру був передбачений долею ще задовго до народження, — ділиться сокровенним Ярослава Мосійчук. —  Трагічні сторінки життя батьків акумулювалися в мені, наче струм, якому врешті необхідний потужний виплеск енергії. Молодим хлопцем батько пережив усі жахіття війни, а потім тяжкі післявоєнні часи: зводив власну домівку, створював родину. Мати залишилася сиротою у дворічному віці, виховувалася батьком і трьома братами. Досі дивуюся, звідки у неї стільки любові і ніжності до власних  дітей, адже материнської ласки вона не відчула. Згодом, уже молодою дівчиною, пережила потворність людських вигадок — операцію «Вісла». Напевне тому і співала мені на ніч не колискові, а пісні про трагічну долю народу, нещасливе кохання, про тугу за рідною стороною. Я з дитячою вразливістю заглиблювалася у зміст почутого, ставила себе на місце пісенних героїнь.  У шкільному віці, коли вперше вийшла на сцену будинку культури солісткою хору, відчула волю свого чуття. Відтоді мрії про акторство мене не полишали.

У п’ятнадцятирічному віці вмовила маму на далеку подорож до Дніпропетровська, де вступила до театрального училища. Ось так і реалізувалася моя мрія життя — вимріяна, вистраждана, вивищена…

— Завдяки театру ви знайшли і кохання, як з’ясувалося — на все життя!

— У кожного з нас своя формула кохання, і моя душа витворила, виплекала свою. Коли з мого поля зору бодай на годину зникає дорога серцю людина, я щоразу помираю, а побачивши у вікно знайому постать, — серце вискакує з грудей, воскресаючи до життя, і я розумію, що там, удалині, і є мій світ, найбільший, найяскравіший з усіх світів.

— Пам’ятаєте вашу першу зустріч? Це було кохання з першого погляду?

— Перша зустріч…  Вперше я зустріла свого чоловіка, коли приїхала на навчання до театрального училища. Крізь вікно побачила юнака і подумки сказала собі: «Ось іде твій майбутній чоловік». Ми стали однокурсниками. Згодом почали зустрічатися. Одружилися у 22-річному віці 27 квітня, одягнувши одне одному на Театральному майдані Тернополя каблучки. Ось уже 34 роки казки, радості, очікування, зачарування, сліз, мрій, щастя…

—  Разом вдома і на роботі… Для одних — рай, бо завжди із коханою людиною, для інших — пекло, бо, кажуть, треба відпочивати одне від одного. Як у вас?

— Тільки разом вміємо добре відпочити одне від одного. Багаторічне спільне існування вдосконалює нас. Режисер — це професія вічного пізнання і відкриття, це філософ, учитель, поводир і провісник. Я ж люблю цей світ, люблю його пізнавати, люблю вчитися. Ми збагачуємося одне від одного без зупину, даючи право на власну думку і власний погляд. Свій побут обертаємо на радість, на свято. Напевне тому, що зустрілися у п’ятнадцять років і залишаємося поруч вічними дітьми.

— Чи справджується народна мудрість про те, що чоловік — голова, а жінка — шия, якщо голова — режисер, якого дружині-акторці, хоча вона й народна артистка України, все-таки доводиться слухатися? Пані Ярославо, ви слухаєтеся чоловіка із задоволенням чи доводиться іноді робити це наперекір собі?

— У театрі на репетиціях безапеляційно слухаюсь режисера, бо він володіє задумом, а ми, актори, є інструментом його втілення, виходячи з індивідуальності кожного. А оскільки я є дружиною режисера, — не маю права на помилку. В побуті головним є той, хто бере на себе відповідальність за вирішення тієї чи іншої проблеми. Ми виховали в родині здатність радитися і чути. За таких умов співіснування я почуваюся наче вільна, стрімка, грайлива ріка, яка має надійний берег.

— Сцена — дуже тонка межа, де легко можна заблукати між грою та реальністю. Ніколи не з’являлися ревнощі, бодай глибоко у душі, що вашій половинці доводиться «любити» іншу?

— Сцена – тонка межа, хоча, зовсім ні. Сцена – це простір важкої душевної і фізичної праці, яким актори намагаються оволодіти і наповнити собою, чітко розмежовуючи між грою і реальністю. Під час репетицій ми є єдиним творчим братством, яке прагне до спільної мети, а кохання – це тонкощі Неба, що виникають, не питаючи, будь-де.

— Що вважаєте найбільшим досягненням вашої пари?

— Найбільшим досягненням нашої пари вважаю радість життя, його гостроту. Любимо себе у нашій красуні і розумниці донечці Анні, з великим бажанням чекаємо онуків, аби все повторилося знову.

Знаєте, гадаю, що моє життя подібне до спалахів зірок на вечірньому небі, що розкинулося будь-як у великому хаосі. І тільки з часом, вдивляючись і заглиблюючись у цей дивовижний світ, бачу виразні малюнки сузір’їв, які створюють гармонію і красу свого існування…