Ця зовні тендітна дівчина більше року служила у складі медичного батальйону УДА “Госпітальєри”. За цей час вона врятувала життя та здоров’я багатьом пораненим бійцям, а нещодавно, 22 квітня, її нагородили орденом “Народний герой України”.

– Церемонія нагородження проходила в селі Великомихайлівка Дніпропетровської області, поблизу бази 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії, – розповідає Іванка. – Місце нагородження вибрали не випадково, там уже два роки базуються добровольчі батальйони, а оскільки бійці, яких держава офіційно нікуди не посилала, не отримують заслужених нагород, виправити таку несправедливість взявся відомий волонтер і недавній голова Луганської ВЦА Георгій Тука. Він подав ідею заснувати недержавну нагороду “Народний герой України” та очолив відповідний комітет, до якого входять бійці й волонтери. З-поміж інших комітет вирішив нагородити й мене, а нагороди вручав Дмитро Ярош.

– Якою була твоя реакція, коли дізналася, що отримаєш нагороду?

– Не очікувала, звичайно, тому здивувалася. А ще більше зраділа за своїх батьків, бо ця нагорода, вважаю, важлива не так для мене, як для них – за їхнє терпіння, розуміння, підтримку, за їхні молитви.

– Коли ти поїхала добровольцем на Схід?

– У березні 2014-го. Я навчалася тоді на шостому курсі Тернопільського медичного університету і перед тим, як поїхати в зону АТО, пройшла навчання з тактичної медичної допомоги. Тоді переконалася, що тактична медицина кардинально відрізняється від звичайної. Отож, у березні ми поїхали до Києва проводити вишкіл для бійців, які мали вирушати на фронт, а згодом уже й сама зголосилася на передову. Наша база була поблизу села Піски, що на Донеччині. Там ми проводили для бійців інструктажі з надання першої домедичної допомоги, роздавали аптечки, пояснювали, як ними користуватися. Вивозили також поранених з поля бою у безпечну зону й доправляли до найближчих лікарень.

– Чому ти вирішила піти на фронт?

– Я не могла інакше, бо медиків там бракує. До того ж маю врівноважений характер, тому знала, що в екстремальних ситуаціях не буду панікувати і зроблю все, що потрібно. Крім того, війна дала мені багато нових знань, навчила бути сильнішою…

– Якою була реакція батьків, коли ти сказала, що їдеш на війну?

– Вони цього не сприйняли. Як і кожні батьки, хвилювалися, не хотіли відпускати, адже я їхала на передову. Але з часом змирилися… У мене ще є молодший брат Денис, йому 10 років, то він їх підтримував.

– Що тобі допомагало вистояти на війні, адже не кожен може справитися з побаченим і пережитим?

– Віра в те, що можу допомогти нашим хлопцям хоча б словом чи своєю присутністю, не кажучи вже про надання медичної допомоги, яка вкрай необхідна. Пригадую, одного разу мала виклик до бійця, якому відірвало кінцівки. Його поранення було несумісним з життям. Та хлопці не попередили, що він уже “двохсотий” і помер за кілька хвилин до мого приїзду. Першою  думкою було надавати допомогу, але я зрозуміла, що потрібно рятувати інших… До смерті потрібно бути готовим – це ж війна!.. А якось о 4-ій ранку виїхала за викликом у Піски і довелося зашивати пораненого просто в підвалі. Було страшно, але справилася.

– То ти за характером – боєць…

– Я б сказала інакше – я дуже терпляча й одночасно вперта. А ще вмію тримати себе в руках, до війни була морально готова, бо знала, куди їду і які там небезпеки.

– Торік у вересні ти повернулася до мирного життя і тепер проходиш інтернатуру… Як почуваєшся після всього пережитого?

– Найбільше проблем було зі сном. На передовій часто доводилося чергувати вночі й сидіти на рації, вставати о третій годині ночі, о п’ятій ранку… Коли повернулася додому, то довго адаптовувалася, але поступово все нормалізувалося. Нині я б дуже хотіла знову на фронт, але розумію, що потрібно закінчити навчання. Проте якщо, не дай Боже, на Сході загостриться конфлікт і буде потреба в медиках, я все покину і поїду туди без вагань.