На початку серпня уже традиційно в Монастириській та в місцевому урочищі Бичова відбувся XVII Всеукраїнський фестиваль лемківської культури “Дзвони Лемківщини”, який вкотре зібрав десятки тисяч лемків з різних куточків України та з-за кордону. Гостям фестивалю представили насичену та колоритну концертну програму, участь у якій взяли понад 60 колективів та виконавців. Діяли танцювальні майданчики, понад півсотні творчих виробників представили колоритну продукцію, а також лемківські народні страви. Проводилися різноманітні майстер-класи та виставки, гості мали можливість вивчити декоративно-ужиткове мистецтво умільців української творчості. Працювало й містечко майстрів, де кожен бажаючий зміг придбати на згадку ексклюзивні вироби.

Фестиваль вже давно став уособленням лемківської культури, і не лише на Тернопіллі. Тисячі гостей на нього приїжджають практично з усіх частин світу. Як завжди активну участь у фестивалі взяв голова ТОДА Степан Барна — також лемко по татовій лінії. Саме з ним ми й вирішили обговорити історичну місію лемків у становленні й об’єднанні всього українського народу та функцію фестивалю “Дзвони Лемківщини” на тлі загальної розбудови краю.

— Пане Степане, незважаючи на біди та поневіряння, що випали на  долю лемків, вони зуміли зберегти свою самобутність та об’єднуючий стрижень. А які, на вашу думку, нині виклики стоять перед лемками у вже незалежній Україні?

— Найперше хотів би уникнути уособлення лемків, адже вони насамперед  — українці. Так, як і гуцули, поліщуки, подоляни та інші. Вони — невід’ємна етнографічна складова різнобарв’я українського народу. В умовах, скажемо так, доволі некомфортного середовища і переселення з історичної спадщини процес ідентифікації лемків був дуже тривалим, але завжди про-
українським. Українська культура зберігалася на землях, що належали лемкам ще з часів їх приєднання до Київської Русі Володимиром Великим. Лемки завжди об’єднувалися довкола своєї самобутньої культури, віри та мови, і це дало їм можливість зберегтися як етнографічній групі.

Не будемо забувати, що Лемківщина увійшла на 200 км вглиб території Польщі і поширилася на 100 км вздовж словацького кордону, а також на частину території Словаччини та нинішньої Закарпатської області України. Це доволі велика площа, мешканці якої завжди тяжіли бути у складі України. Так, усім відомий факт, що у листопаді 1918 р. паралельно з утворенням ЗУНР була створена і Лемківська Народна Республіка зі своїм військовим ополченням і вимогою приєднання до Західно-Української Народної Республіки. І це в умовах фактичної війни між Польщею та Україною!

Тому спочатку в 1930-их роках з боку Польщі, а в 1940-их уже з боку радянської влади і були здійснені спроби вирвати людей, які підтримували Україну і УПА, з їх коріння. Ці спроби у підсумку і переросли у сумнозвісну повномасштабну операцію, яка отримала назву “Вісла”.

— Розкажіть про історію вашої лемківської родини. Наскільки опалили її ті трагічні події?

— У квітні 1945 р. наше село Завадка Риманівська оточив підрозділ польської Армії Людової. Селянам було дано лише кілька годин на збори, після чого їх, без теплого одягу, господарки, а часом і без харчів на дорогу, відправили на залізничну станцію і депортували назавжди.

На той час, як пізніше розповідав мені батько, наша родина володіла 17 моргами поля та чотирма моргами лісу. Звісно, все це, як і господарку, довелося залишити. Щоправда, село і до того жило у неспокійному середовищі в умовах тиску з боку поляків. Мій дідо Михайло завжди тримав напоготові гранату, а під ліжком сокиру, на кордонах села також виставляли загальну охорону. Тобто, вони реагували на вороже середовище і навчилися себе охороняти та протистояти зовнішньому тиску.

І ось людей просто завантажили у товарні вагони і вивезли практично в чисте поле. Причому депортацію здійснювали з особливим цинізмом, притаманним радянській владі, — православних лемків відправляли до греко-католицьких поселень, а греко-католиків, навпаки,  на Схід України — до православних. Чимало лемків переселили до Луганської області, але вони й там зберегли свою автентичність і були своєрідними острівцями українства. А коли на Луганщині у 2014-ому розпочалися сепаратистські заворушення, то, наприклад, ціле лемківське село Переможне виступило проти ЛНР, внаслідок чого його просто знищили, а люди змушені були тікати. Кілька сімей переїхали і до наших Копичинців. Вони тепер називають себе повторними переселенцями.

Та найбільше переселенців з Надсяння і Лемківщини, приблизно третину з понад 400 тисяч людей, у 1940-их вивезли, звісно, на Тернопілля.

— Куди переселили вашу родину?

— Сім’ю батька, а йому на той момент було шість років, викинули на вокзалі у Товстому, між Чортковом і Заліщиками. Ними ніхто не опікувався, сказали, щоб поселялися, хто де хоче. Отож, мій дідо Михайло поїхав до Нагірянки Чортківського району і знайшов хату, звідки нещодавно схожим чином виселили польську сім’ю. Так ми опинилися в Нагірянці, і, гадаю, приблизно половину села тоді заселили переселенці, а в багатьох селах вони взагалі складали переважну частину населення.

А ось для мого стрийка Федора депортація завершилася ув’язненням. Він входив до владних органів однієї з новоутворених громад і розпорядився відкрити склад та видати людям зерно, за що був ув’язнений до семи років у таборах Комі АССР. Загалом радянська влада робила все можливе, щоб посіяти розбрат і ворожнечу між місцевими та переселенцями.

— Однак такий тиск радянської політичної машини не дав очікуваних результатів. І одним з доказів цього є фестиваль “Дзвони Лемківщини”, який на початку серпня, як завжди масштабно й урочисто, відбувся в урочищі Бичова. На вашу думку, чи фестиваль уже став головною систематизуючою подією в культурному житті лемків усього світу?

— Якщо ми розглядаємо офіційну градацію, то найголовнішим фестивалем лемків вважається липнева “Лемківська ватра” в польській Ждині, але той фестиваль має великі проблеми із відвідуваністю. Наприклад, цьогоріч там зібралося близько п’яти тисяч людей, причому десь до двох тисяч приїхали з України. За масштабністю ждинська “Ватра”, звісно, значно програє “Дзвонам Лемківщини”, і без приїжджих українців, напевно, вже би зникла, але фестиваль демонструє об’єднання лемків Польщі як складової об’єднання українців цієї країни і виконує свою історичну місію на корінних землях лемків. Однак за масштабністю та відвідуваністю фестиваль “Дзвони Лемківщини”, звісно, став найголовнішою презентацією лемківської культури. І ми використовуємо його для представлення не лише лемківської спадщини, а й привабливості всього нашого краю. На фестивалі ми створили своєрідний міні-майданчик для презентації культурних осередків з усіх районів області, і тепер тисячі гостей з різних куточків світу мають можливість не лише насолодитися лемківськими принадами, а й оцінити український колорит загалом.