“Сьомого вересня два роки тому ми поховали тата… І знову маємо похорон у вересні”, – сумно зітхає Наталя, старша сестра 32-річного Миколи Шевченка-Манька із села Зеленче Теребовлянського району. Так, ви, мабуть, зрозуміли – цього разу ховали її рідного брата… Микола загинув від ворожої кулі під час виконання бойового завдання. Сталося це 2 вересня на Луганщині…

– Сумну звістку нам сповістили відразу після трагедії, – каже Наталя. – “Мусите триматися, – мовив незнайомий голос по телефону. – Маєте героя, пишайтеся ним…” Ми ним пишаємося, як пишалися і раніше, тільки після його смерті душа наче спорожніла…

Веселого й доброзичливого Миколу в Зеленчому знали всі. Він був чудовою людиною і добрим батьком, дуже любив синочка Сергійка, якому виповнилося лише одинадцять, часто грав з ним у футбол. А ще допомагав своїй старенькій мамі, підтримував сестру. Кілька років був в Італії на заробітках, а коли у 2015-ому повернувся додому, отримав повістку.

– Миколі було притаманне загострене почуття справедливості, – розповідає його сестра, – тому він ніколи не став би ухилятися від мобілізації. Вважав, що на війні не місце 18-річним юнакам, і відчував за собою обов’язок захищати країну. За можливості телефонував додому, просив не хвилюватися. Якби ж то!.. Торік, у жовтні, ми його мало не втратили. У Сватово, що на Луганщині, вибухнув склад із боєприпасами. Микола отримав контузію, на кілька тижнів потрапив до шпиталю, а в грудні, після восьми місяців служби, його демобілізували.

Утім, удома Микола не міг знайти собі місця, – хотів до побратимів на фронт. У травні зголосився на контрактну службу і вже у складі 44-ої артилерійської бригади на Луганщині боронив країну від ворога.

– Ми просили його залишитися вдома, – каже Наталя, – але він вважав, що за вісім місяців служби вже оволодів потрібними навичками, тому, мовляв, більше потрібний там, аніж тут. Буквально кілька днів тому розповідав, що посилилися ворожі обстріли, але духом не падав, ділився планами на майбутнє, хотів бути прикладом для сина. Часто розповідав різні історії з фронту. Чесно кажучи, його не можна було слухати без сліз, але він жодного разу не обмовився, що йому страшно чи важко. Навпаки, пригадую, розповідав, як одного разу підійшов до нього 24-річний боєць і каже: “Коля, я боюся…” Заспокоїв, попросив триматися і нічого не боятися. Саме таким – надійним і самовідданим – він був завжди, і за це любили і шанували його всі. На похороні один із командирів сказав, що був знайомий з Миколою лише два тижні, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що такі Люди з великої літери, на жаль, рідкість у сучасному світі.

Поховали Героя з усіма почестями у рідному селі Зеленче 5 вересня. В останню путь його провести зійшлося все село, приїхали побратими… Від самого дому до кладовища тягнулася довга процесія людей, знайомих і незнайомих, які прийшли розділити горе сім’ї Маньків й укотре засвідчити, що Герої не вмирають…