Світ його картин цілком самодостатній. Він не має потреби у випадкових свідках. І, мабуть, саме тому дивитися на нього — майже диво… Такі думки виникають, коли потрапляєш до творчої майстерні відомого тернопільського художника Володимира Чорнобая. У творчості цього митця є незбагненна таємниця, що відчувається у всьому: в якихось аж ніби нетутешніх картинах з їх  фантастичними та звабними темами й образами, котрі говорять співучим багатоголоссям, у розписних дошках, з німої деревини яких ніби вивільняються химерні обличчя, у пейзажах та портретах, повних незвичних видив і барв, зрештою, у самій атмосфері майстерні, її терпкому, настояному на фарбах і деревині, повітрі…

Ми входимо у світ художника, як у дім. І на якийсь час перестаємо належати самим собі, віддаючись на волю його фантазії. Адже тому, хто малює, дана влада змушувати предмети говорити, а нам —  розуміти побачене…

Від того, що хтось колись уперше (і уже давним-давно) сказав: картини — вікна до внутрішнього світу художника, ця стара істина не втратила правдивості. “Власне, картини, — доповнює Володимир Чорнобай, — це неповторні відбитки різних станів душі митця”… Тому, мабуть,  така різножанрова творчість нашого земляка: однаково добре йому вдаються і малярство на тканині, склі чи дереві, і вітражі, і живопис, і графіка, і різноманітні творчі колажі…

У Тернополі Володимира Чорнобая зустрінеш нечасто, хоча живе і творить він тут уже не один десяток літ. Натомість художник — частий гість на різноманітних мистецьких пленерах у Польщі та Німеччині…

Володимир Чорнобай дає пресі чимало гідних приводів говорити й писати про його творчість. Так і цього разу: формально приводом для нашого спілкування стало присвоєння пану Володимиру звання заслуженого художника України (з чим його щиро і вітаємо!), але, спілкуючись із ним, говорили насправді про все на світі: мистецтво у собі і себе в мистецтві…

“Бо що – звання? — ненаграно дивується чоловік.  — Я ж від того якось по-іншому — краще чи гірше — малювати не став… До речі, наступного року могли б десятирічний “ювілей” від часу висунення і до присвоєння мені звання відзначати…” (Сміється — авт.)

— Пане Володимире, то все-таки: художниками народжуються чи стають?

— Народжуються, звісно… Бо ж ненароджений художником не стане… (Сміється — авт.). Якщо ж серйозно, то малювання починається не з технічних азів, а з внутрішньої потреби малювати. Коли ця потреба з’являється — тоді й народжується художник. Щодо мене, то у мистецтво мене привів батько — вочевидь, саме від нього мені передалися творчі гени. Свого часу він хотів стати художником, але у тодішній передвоєнний час йому довелося обрати більш “приземлену” професію. Тому коли я обрав собі малярство за професію і надумав вступати до Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, батько мене підтримав… Згодом я закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і потрапив до Тернополя на роботу в Художній фонд. Так і живу, малюючи…

— Художники, які живуть зі своїх картин, – правило чи виняток? Недарма у нас кажуть, що треба бути талановитим, аби намалювати картину, і геніальним, аби її продати…

— Особисто я живу тільки зі своєї творчості. За інших не беруся розписуватися. Чи може художник в Україні жити зі своєї творчості — це залежить, мабуть, від “апетитів” художника. На щастя, вони у мене не “зашкалюють”… Хоча й кліше, що “художник повинен бути голодним”, уже давно втратило свою актуальність. Зрештою, так ніколи й не було — це думка чиновників від мистецтва. Художник не повинен бути голодним, це чиновник повинен бути голодним!

Художник не має думати про хліб. Коли він голодний малює сонце, — виходить яєчня…

— Говорячи про художників, нині нечасто почуєш епітети “майстерний” чи “талановитий”, їх витіснило кліше “дорогий”… Невже й справді “добрий” і “дорогий” нині — синоніми? А ви – “дорогий” художник?

— Я — поміркований художник. (Сміється — авт.) Я вважаю, що ставити захмарні ціни на свої роботи для того, щоб їх усі обговорювали і про це писали, немає сенсу. Це просто недоцільно. Мої роботи є в музеях — і українських, і польських, і німецьких, але левова їх частка – в приватних колекціях.

“Добрий” і “дорогий” — не завжди взаємозалежні поняття, коли говоримо про митців, але й взаємовиключними вони не є. Буває, що ціна картини далеко не завжди залежить від таланту її автора. Художник може бути дуже талановитий, але його роботи у його час не сприймаються. Але якщо він справді цікавий, він може бути сприйнятий за покоління чи навіть кілька поколінь.

— Наскільки для вас як для митця важливо бути зрозумілим публіці? Скажімо, про вашу виставку “Органічні структури” деякі ЗМІ писали, що це “мистецтво з вудженого м’яса”…

— Ну, передісторію появи “Органічних структур” ви вже, мабуть, знаєте. Якось у Польщі колєга пригощав нас вудженим м’ясом власного приготування. Мене зацікавили шматки тканини, в яких вудили м’ясо, на яких відбилися своєрідні “візерунки”, і я попросив їх собі для творчих експериментів. З того, що я ці візерунки сканую чи фотографую, а тоді домальовую  те, що у них побачив, і з’явилися “Органічні структури”. Органічні, бо живі — для мене важливий той факт, що візерунок цей не рукотворний, а створений до певної міри природою…  Але це аж ніяк не “мистецтво з вудженого м’яса”. Ці шматки тканини – інструмент, а не сам твір. Коли хочеться творити, інструмент — вторинний.  Адже продукуєш не вироби чи картини, а передусім творчі ідеї…

Якщо, скажімо, Леонардо да Вінчі писав олійними фарбами, то чи можна кожного, хто пише олійними фарбами, називати послідовником да Вінчі?

Мистецтво завжди було, є і буде ширше від того, що може прийти нам у голову. Мистецтво там, де його творять. Митець — не той, хто вміє малювати, а той, хто вміє творити…

Художник нині може створити мистецький твір з чого завгодно, використовуючи свою систему символів. Якщо, скажімо, диригенту, аби показати своє мистецтво, потрібен цілий оркестр, то художнику потрібні лише руки, матеріали і шматок чистого (зрештою, не обов’язково чистого) паперу (не обов’язково паперу)…

А щодо розуміння картин — я ж не ребуси творю… Мене завжди дуже цікавить реакція глядачів на мої картини: хто вони, чому їм подобаються (або не подобаються) мої роботи, що вони в них бачать, як пояснюють для себе. Були випадки, коли людина бачила у моїй картині зовсім інший сенс, ніж вкладений мною. Але ж це теж дуже добре: це ніби з тих же “цеглин” збудувати зовсім інше місто.  А ще був випадок, коли картину у галереї повішали… догори ногами! То я вже навмисне не перечіпав, аби вийшов своєрідний перфоманс — цікаво було спостерігати, як люди реагують, помітивши це…