Нещодавно в Почаєві стався прикрий інцидент у місцевій школі: 13-річну Марту Петрук, у якої є інвалідність, вчителька посеред уроку… вигнала з класу. Інклюзія на практиці! Здавалося б, завдання інклюзивної освіти не таке вже й складне — забезпечити дітям із порушенням психічного розвитку та з інвалідністю можливість навчатися у загальноосвітніх закладах. З кожним роком свідомість українців змінюється — ми все більше сприймаємо особливих людей як рівноцінних членів суспільства. Та, як виявляється, не так легко «перекроїти» систему освіти, коли у міністерських кабінетах галопом продукують реформи, а вчителі та директори шкіл натомість розгублено розводять руками, не маючи ні розуміння, як втілити задумане на верхах, ні достатніх фінансових можливостей. Звісно, є й елементарне небажання щось змінювати. Власне, найчастіше саме це гальмує запровадження інклюзивної освіти у школах.

«Як можна хворій дитині сказати, що вона не така, як інші?..»

У Марти нескладна форма мікроцефалії — спостерігається певна затримка мовного розвитку, мисленнєвих процесів, труднощі з ходьбою. Нині дівчинка навчається у шостому класі разом зі своїм на рік молодшим братом Іларіоном.

— Мартуся часто проходить реабілітацію у лікаря-невролога при обласній дитячій лікарні. Коли була меншою, ми возили її у санаторії, до професора Євтушенка в Донецьк, — розповідає мати дівчинки пані Іванна. — Раніше у школі не виникало конфліктів, хоча бувало по-різному. Марта навчається за індивідуальною програмою (14 годин на тиждень) у приміщенні школи. Утім, я неодноразово зверталася до дирекції з проханням забезпечити інклюзивне навчання, але доньці лише дозволили відвідувати уроки як вільному слухачеві. Вчителька української мови, котра вигнала Марту з класу, добре знає нашу доньку. Упродовж п’ятого класу вона мала з нею заняття. Пригадую, на початках покликала мене і сказала, що доньці потрібен вчитель початкових класів, аби тренував з нею письмо, проте увесь рік якось займалася з нею. А цьогоріч, прислухавшись до порад вчительки, я звернулася до дирекції школи, аби уроки української в Марти вела вчителька початкових класів. Можливо, розподіл годин і став поштовхом до несприйняття доньки у класі. Учні  кажуть, що Мартуся засміялася і вчителька наказала їй вийти з кабінету, бо, мовляв, вона не учениця їхнього класу. Як можна хворій дитині казати, що вона не така, як інші?.. Донька розплакалася… Вчителька взяла її за руку і хотіла випровадити з класу. Натомість учні почали захищати Марту, казали, що вона з ними від першого класу. Потім покликали Іларіона з іншої підгрупи. Син теж розплакався… Вчителька сказала забрати доньку на коридор… «Марта закріплена за цим класом», — пояснила я по телефону. «Де таке написано?» — обурилась вчителька. «Дирекція дозволила», — відповіла я. «Не грузіть мене!» — кинула вона слухавку. У той час я не була вдома, поки добралася, діти вже прийшли зі школи. А потім Марта зривалася уві сні, плакала… Досі переживає, замкнулася в собі, наші старання у її розвитку пішли в зворотному напрямку…

«Зі своїми пристрастями й гріхами боріться самі…»

Наступного дня після інциденту пані Іванна прийшла до школи й звернулася до дирекції із заявою, аби з’ясували, що стало причиною конфлікту і чи правильно вчинила вчителька у даній ситуації.

— «Зі своїми пристрастями й гріхами боріться самі…» — відрубала мені вчителька в кабінеті директора, — каже мама Марти. — Не знаю, що саме вона мала на увазі… Сказала, що я підриваю її авторитет. «Чому ви так зробили?» — запитала я. «Бо не хочу за неї відповідати, якщо щось станеться!» — відказала вчителька. Розумію, що донька відстає в розвитку, але вона неагресивна, неконфліктна, не порушує дисципліну. Можливо, Марта не мала законних підстав відвідувати уроки, але ж я багато років прошу дирекцію школи вирішити це питання. Щороку донька проходить медико-педагогічну комісію і їй щоразу рекомендують інклюзивне навчання. Мене обурило, що дирекція школи не захистила дитину, а зайняла тільки позицію вчителя. Ще коли Марта була у другому класі, я просила дирекцію дозволити їй інклюзивне навчання, бо вважаю, що дитина має бути адаптована до суспільства, спілкуватися з однолітками, пізнавати світ, а не закриватися у чотирьох стінах. Проте моє прохання не хотіли чути, казали, що це не реально зробити. Директор ставала у дверях, не випускала мене, поки я не написала заяву на індивідуальне навчання.

«Це як кинути камінь у город — не знаєш, куди впаде…»

Щоб відстояти право Марти на інклюзивне навчання, ще у 2013-ому році її мати зверталася до Уповноваженого Президента України з прав дитини. Це питання тоді вивчала комісія обласного департаменту освіти і було дано відповідь, що у другому півріччі 2013/2014 років буде організовано навчання Марти в інклюзивному класі із залученням асистента вчителя. Але дирекція школи так нічого й не робила в цьому напрямку.

— Батьки Марти не зверталися до нас із заявою щодо інклюзивного навчання, маємо лише заяви щодо індивідуального навчання. Лише після інциденту мати написала відповідну заяву. Найближчим часом засідатиме комісія, яка й вирішить це питання. До школи не надходили розпорядження щодо організації інклюзивного класу ні з районного відділу освіти, ні з обласного управління. Вважаю, що ми і так створюємо Марті належні умови навчання, тож не особливо розходиться в інклюзії, — так прокоментувала ситуацію директор Почаївської ЗОШ І-ІІІ ст. Варвара Кухаревич.

— Мені нині кажуть, що я нібито не просила про інклюзивне навчання. Але ж я безперервно про це клопотала, навіть зверталася до Уповноваженого Президента України з прав дитини. Як ще потрібно було просити? — дивується пані Іванна. — Навіть коли я вже написала заяву, дирекція школи й далі говорить про «мінуси» інклюзії, про те, що у старших класах доньку можуть ображати… Вимальовування такої картини — радше залякування. Я бачу, що діти звикли до Марти, допомагають їй, дружать із нею. Якось я вела доньку на шкільний стадіон, однокласниці підбігли, допомогли їй спуститися з пагорба, попросили понести її портфель. Так діти вчаться людяності, проявляють свою доброту! Учні більш готові до інклюзії, ніж педагоги. «Це як кинути камінь у город — не знаєш, куди впаде…» — так сказала мені директор школи про інклюзивне навчання.