2 лютого ц. р. у газеті «Чортківський вісник» була опублікована стаття «Жиди чи євреї?», що викликала чималий резонанс не тільки в Україні, а й за кордоном, а ще спричинила за собою… порушення правоохоронними органами кримінального провадження за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Автор публікації — 22-річна редакторка видання Мар’яна Полянська. «Чому в Україні при владі так багато жидів?» — основна думка допису.

Мар’яна розмірковує про Голокост і Холокост: «Українців і білорусів у цій світовій різанині загинуло удвічі більше, ніж євреїв. Можливо, варто все-таки пам’ятати про Холокост?». А ще обурюється стосовно невизнання Ізраїлем Голодомору в Україні. «І тепер можемо спостерігати, як жиди активно вкорінюються серед усіх гілок влади багатьох країн світу. Трамп, Меркель, Саакашвілі, Ширак, Саркозі, Берлусконі, Трумен, Лінкольн і ще багато президентів — усі вони євреї», — пише редакторка, згадуючи при цьому про Петра Порошенка, Юлію Тимошенко та Арсенія Яценюка. «Україні потрібен керівник-українець — справжній господар, націоналіст, носій чистої української мови, колишній військовослужбовець, чесний і відповідальний УКРАЇНЕЦЬ», — зазначає як резюме. Перефотографована, не надто розбірлива для прочитання, ця невеличка публікація дуже швидко розлетілася просторами соцмереж і на голову редакторки «Чортківського вісника» посипалася гора критики, звинувачень в антисемітизмі та невігластві і навіть образ. Як тільки розгорівся скандал, Чортківська міська рада, яка донедавна була власником згаданої газети, відразу відгородилася від Полянської. «Міська рада на чолі з міським головою Володимиром Шматьком висловлює своє обурення і незгоду з приводу публікації… Вважаємо, що у такий складний для країни час, коли на Сході України триває агресія з боку Росії, статті такого роду ще більше розпалюють міжнаціональну ворожнечу», — йдеться на сайті міськради. Гостра критика й звинувачення в антисемітизмі відразу після виходу публікації пролунали і на сторінці у Фейсбуці голови Українського єврейського комітету Едуарда Долінського — відомого українофоба і «ватника». Після того інформацію в тому ж дусі поширив Гордон, і почалася така історія, що, здавалося б, непомітну публікацію тиражем лише 1 тис. примірників взялися вивчати правоохоронні органи.

Що думає з приводу такого резонансу сама Мар’яна Полянська? «НОВА…» поспілкувалася з редакторкою «Чортківського вісника» і дізналася не лише про те, як виник ажіотаж, а й про непрості реалії виживання видання. Мар’яна два роки працює редактором, перед тим була кореспондентом. З червоним дипломом закінчила Чортківський педагогічний коледж, педагогічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, нині навчається на філологічному факультеті (спеціалізація «журналістика») того ж вузу. На порозі роздержавлення з «Чортківського вісника» звільнилися всі працівники, крім Мар’яни, яка донині «тягне» газету.

— Коли почався процес роздержавлення, попередній редактор написала заяву на звільнення, за нею пішла й бухгалтер, залишилася тільки я. Нині я — і редактор, і журналіст, і верстальник, і прибиральниця.., — каже Мар’яна Полянська. — Після роздержавлення міська рада перестала фінансувати наше видання, але публікації продовжували подавати, тому заборгували нам чималу суму. Два місяці у  нас були закриті рахунки у зв’язку зі зміною форми власності, коли ж відкрили, я почала просити міську раду перерахувати нам заборговані кошти. Обіцяли-обіцяли, але минув тиждень-другий-третій, нам треба платити за друк, а грошей нема… На той час ми мали борг перед друкарнею — понад 20 тисяч гривень. Якось у випусковий день, торік у червні, зателефонували з друкарні і поставили ультиматум: або погашаємо борг, або нашу газету не друкують.  У мене не було виходу, як піти до банку і взяти кредит. Донині погашаю кредит зі своєї зарплати… Наразі я — єдиний власник газети. Так сталося, що усі труднощі з роздержавлення нашого видання впали саме на мої плечі, але я не звикла кидати справу на півдорозі. Маю творчу підтримку  від колишнього редактора газети «Досвітні вогні» (так раніше називався «Чортківський вісник») Богдана Присяжного, місцевих активістів, небайдужих чортківчан. Нині газета має тираж тисячу примірників, висвітлюємо події в місті, публікуємо аналітичні матеріали. Стосовно публікації про євреїв, то я не очікувала такого резонансу. Колонку редактора веду від листопада минулого року. Щоразу порушую якусь важливу соціальну тему, зокрема, писала про забруднення довкілля, про місцевих політиків, про поведінку в суспільстві, але жодна тема не привертала такої уваги. Першим поширив в інтернеті фотознімок статті чортківський активіст, співзасновник громадської організації «Гельсінська ініціатива-ХХІ», яка покликана захищати права українців, потім підхопили інші й пішло-поїхало… Дійшла публікація і до голови Єврейського комітету України Едуарда Долінського. «В Черткове евреев нет — их всех, более шести тысяч, убили нацисты и местные жители во время Холокоста», — написав він у Фейсбуці. Але це неправда, бо мешканці Чорткова навпаки ховали євреїв у своїх домівках, навіть у підвалі нашого родинного будинку переховувався адвокат-єврей. Мало хто із коментаторів вникав у публікацію, тільки почули слово «жид» — відразу накинулися зі звинуваченнями. Але ж це означення євреїв притаманне у Західній Україні ще з минулого століття і не має негативного змісту. Про жидів читаємо в Івана Франка, Лесі Українки, Василя Шкляра, Іздрика та інших авторів. До мене телефонували обурені євреї з усіх куточків України, навіть з Ізраїлю писали СМС. Було, посеред ночі кричали у слухавку: «Сдохні, тварь!» Мене виключили з Незалежної медіа-профспілки України. Надійшов лист із канцелярії Уповноваженого ВР з прав людини, щоб провести зі мною інформаційну бесіду. Від чужих людей я дізналася, що порушене кримінальне провадження, хоча особисто мене про це не повідомляли. Попри це, за ці три тижні я почула й чимало слів підтримки, телефонували редактори різних видань, науковці з Києва, приїжджали люди з Борщова, Гусятина. Ситуацію з моєю публікацією свідомо роздмухали зацікавлені особи. Я не є антисемітом чи шовіністом, поважаю євреїв, під час навчання у вузі готувала доповідь про Голокост, грала в аматорському театрі у виставі “Тев’є-молочар», серед моїх друзів чимало євреїв. У публікації — констатація історичних фактів. Якщо в Україні проживає всього 2% євреїв, а в керівництві нашої держави 70 відсотків євреїв, то хіба це не наштовхує на певні думки?! Це питання порушували й інші українські видання, але чомусь саме моя публікація привернула увагу. Один із уроків, що я винесла для себе: захоплююся, як євреї консолідуються, захищають одні одних. Українцям є чого повчитися!