«Невже я помру?» — всю дорогу до Тернополя плакав 8-річний Іванко Крупа з Плебанівки Теребовлянського району. «Не хвилюйся, все буде добре!» — заспокоювала мама. Їх доправляла швидка допомога в екстреному режимі після того, як ПЛР-тест у Теребовлянській районній лікарні підтвердив у хлопчика COVID-19. Після раптового погіршення самопочуття впродовж доби його лікували в районній лікарні. Ще чотири дні Іванко був в інфекційному відділенні Тернопільської міської дитячої лікарні. Йому зробили повторний тест, а також третій — контрольний. Якщо перший був позитивний, то два інші — негативні. Отож, у хлопчика не підтвердили коронавірусу. Але скільки хвилювань довелося пережити дитині й рідним! Приїхали дезінфектори в захисних костюмах і обприскали їхнє подвір’я. Мешканці Плебанівки боялися вийти на вулицю. Через цей випадок медпрацівники районної лікарні змушені були на ці дні зачинитися на обсервацію. Проте вже 1 червня Іванко повернувся додому!

Писав контрольну і раптом стало зле…
— Результат тесту приголомшив нас, — розповідає мати хлопчика пані Надія. — На Теребовлянщині мало випадків захворювання на коронавірус, люди бояться недуги. Районні медики намагаються перевірити кожного пацієнта, щоб ніхто не ризикував. Вочевидь, у їхній практиці ще не було такого, щоб тест помилився. Побачивши позитивний результат в Іванка, нас вирішили відправити до Тернополя. Зміну медиків, які з нами контактували, залишили в лікарні на обсервації до підтвердження чи спростування діагнозу.
Іванкові стало зле 27 травня. Писав контрольну з математики і почав дрімати, не міг добре вимовити цифри… За час дистанційного навчання зі мною він звик проговорювати все, що пише. А тоді раптово став кволим, почав заплющувати очі. Я не розуміла, що відбувається. «Може, втомився», — подумала. Син приліг. Я вибігла на вулицю, покликала чоловіка. Коли повернулася, Іванко був при свідомості, чув мене і розумів, але не міг говорити і розплющити очей. Неподалік нас живе фельдшерка — побігли по неї. Оглянувши хлопчика, вона відразу викликала швидку допомогу. Нас доправили до Теребовлянської районної лікарні. Там дитині зробили ПЛР-тест, брали мазок із горла й носа. Поклали Іванка в педіатричне відділення. Взялася його лікувати завідуюча Оксана Калитюк, яка є хорошим спеціалістом — багато разів рятувала сина. Поставили крапельницю — зняли симптоми. Наступного ранку дитина вже була здорова. Мабуть, саме завдяки правильному і вчасному лікуванню все швидко минуло. Сина відправили на МРТ. Виявили певні зміни у мозку, набряк. Можливо, далася взнаки перевтома навчанням, а ще те, що син протягом карантину мало рухався. А потім став відомий результат тесту на коронавірус…

«Люди бояться нас, ніби ми — радіаційні»
— Хтось зайшов до палати і сказав, що в Іванка COVID-19, — продовжує співрозмовниця. — Син усе розуміє, бо ж слухає новини. Розплакався… «Невже я помру, адже від коронавірусу помирають?» — ридав всю дорогу до Тернополя. Намагалася його заспокоїти, пояснювала, що у групі ризику тільки старенькі бабусі й дідусі. Швидка мчала — за 20 хвилин ми були в обласному центрі. Та що приховувати, я й сама була прибита такою новиною. Коли мене в приймальному відділенні запитали дату народження сина і нашу адресу, не могла пригадати… Це був шок. Люди, які з нами контактували, теж панікували. Зміну моїх колег на роботі зняли, сказали сидіти вдома. Мій чоловік наразі не працює, а ось старший син Андрій (ветеран АТО, — авт.) через ці перипетії не міг вийти на роботу. Колегам мого сина теж довелося залишитися вдома. Через помилку тесту стільки людей в районі постраждали… Можу тільки уявити стан лікарів, які змушені були залишатися в лікарні упродовж чотирьох діб. Їм привозили харчі. Мою хорошу сусідку, з якою ми часто спілкуємось, теж зобов’язали залишатися вдома. Був справжній переполох. Але добре, що коронавірус не підтвердився. Усі повернулися до звичного ритму життя, хоча від нас у селі й далі бокують (усміхається, — авт.). Я вже думала оприлюднити результат тестів у Фейсбуці, але ж не всі бабусі з села читають інтернет. Мій тато мешкає окремо від нас, але, коли їде підводою по траву, люди бояться його. «У вас — «корона»?» — запитують. А батько навіть не знає, що це таке. Сусіди молодого віку не такі налякані, відразу сміялися з того. Казали, що Іванко не може мати коронавірусу, бо нікуди не ходив селом, навіть за ворота не показувався, щоб поліція не оштрафувала. «Люди бояться нас, ніби ми — радіаційні», — каже Іванко. Нині ми вже сміємося з того, але набралися страху… Тернопільські медики вже добре вивчили перебіг недуги, спокійно ставляться до нових виявлених фактів. Казали, що іноді трапляється помилковий висновок тесту. Можливо, є браковані тести. Потрібно повторно перевіряти. І я, і мої рідні теж здавали тести, результат — негативний.
Коли Іванкові стало зле вдома, то я галопом збиралася, не взяла ні запасного одягу, ні харчів. Чоловік з сином не мали права порушувати самоізоляцію. Мій батько і батьки мого чоловіка — вже літні люди, не могли добратися до обласного центру і привезти найнеобхідніше. Дякую всім волонтерам — і теребовлянським, і тернопільським, які подали нам руку допомоги! У ті важкі хвилини вони не тільки принесли нам їжу, а й підтримали морально.